Після того, як світові медіа облетіли жахливі кадри із зображенням розстріляних і закатованих мирних жителів українських міст, котрі було звільнено від російських окупаційних військ, лідери багатьох країн закликали притягнути вище керівництво Росії до кримінальної відповідальності за воєнні злочини. Проте політичні заяви не є доказами у суді, тому провина як представників російської влади, так і військових армії РФ має бути доведена шляхом ефективного розслідування.

Про специфіку розслідування воєнних злочинів і про те, де шукати головні докази проти російських військових, в інтерв'ю DW розповів виконавчий директор неурядової організації "Комісія з питань міжнародного правосуддя та підзвітності" (CIJA) Вільям Вілей, який протягом 25 років займається розслідуванням воєнних конфліктів, серед яких війна на Балканах, в Іраку, Сирії та інших куточках світу.

DW: Пане Вілей, українська влада хоче притягнути до відповідальності всіх росіян, причетних до скоєння ймовірних воєнних злочинів на території України. Проте Росія відкидає всі звинувачення на свою адресу. Як можна довести, що жахливі злочини на території України скоювала саме російська армія?

Вільям Вілей: Перше, що мають зробити розслідувачі й прокурори, це розділити війну на дві частини. Перша - це бойова фаза, тобто військові дії довкола Маріуполя, Харкова, Чернігова, інших міст, де безпосередньо зіткнулися дві армії. Проблемою там є відстежити застосування допоміжної зброї - артилерії, ракетних систем, повітряної підтримки - атакуючими силами російської армії. Це справи, які дуже важко формувати. Тому що у них український суд чи Міжнародний кримінальний суд притягатиме до відповідальності не Росію, а конкретних осіб. Тому треба встановити зв'язок цих можливих правопорушень з певними індивідуумами.

Міжнародне кримінальне право та закони війни забороняють атакувати цивільне населення. Навіть, якщо мирні жителі перебувають на території, яка перебуває у зоні бойових дій, атакуюча сторона повинна дбати про їхню безпеку. Окрім того, тут робиться різниця між військовою ціллю, атакувати яку є законно, та цивільною інфраструктурою, яка такою ціллю не є. І якщо припустити, що українські захисники розмістили військовий підрозділ у житловому будинку, то його можна атакувати, навіть якщо у ньому мирні жителі. Але у міжнародному кримінальному праві є таке поняття як принцип пропорційності. Згідно з ним ти не можеш атакувати будинок, в якому умовно перебуває 100 жителів, для того, щоб вбити одного українського солдата. Але якщо в будинку 10 жителів і 100 солдатів, тоді це може бути виправдано. Я знаю, що це звучить жахливо, але так працює право. Тому подібні справи доволі складні, але за них можна братися.

А як працює право у випадках вбивств мирного населення російськими військовими у Бучі та інших містах?

У цих випадках йдеться про ймовірні злочини під час другої - окупаційної - фази. Ці справи набагато легше будувати, бо вони стосуються не бойових дій, а того, що збройні сили, які здійснювали окупацію, скоювали вбивства та зґвалтування. У таких справах найперше необхідно провести огляд тіла і зробити загальний висновок про причини смерті, тобто визначити, від чого загинула людина - від ран, спричинених шрапнеллю, чи від кулі. У Бучі люди були застрелені. Проте це ще не доводить злочину. Тоді ми ставимо запитання - коли вони були вбиті? Чи це були бої між українськими захисниками та росіянами за Бучу? Таким чином, поступово виключаючи певні очевидні речі, ви зрештою доходите до точки, у якій стає зрозуміло, що ці люди були цивільними і вони були вбиті.

Потім треба визначити, які саме військові підрозділи перебували на території населеного пункту на той час. У соцмережах повідомляють, що у Бучі діяла, зокрема, 64-а окрема мотострілецька бригада. Проте вам треба визначити всі військові підрозділи, які були там, і спробувати відтворити за різними джерелами, хто ними командував. Тому що головне у цих справах навіть не причина смерті загиблих і навіть не свідчення людей, які стали свідками вбивств. Основа таких справ складається з матеріалів та інформації, отриманих від самих росіян. Передусім, це трафік сигналів, який українці навчилися доволі добре перехоплювати. Окрім того, я не маю сумнівів, що кожен раз, коли українські військові знищують російські позиції, вони обшукують техніку, тіла вбитих, полонених, вилучають документи, телефони, персональні комп'ютери. Всі ці отримані матеріали мають бути проаналізовані для того, щоб зрозуміти структуру командування у віддаванні наказів. Звичайно, ви навряд чи знайдете там докази того, що віддавалися команди на зразок: "Стріляйте у цивільних, коли захочете". Але там може бути команда: "Припиніть стріляти в цивільних", яка багато про що говорить. Для української сторони є надзвичайно важливим визначити імена рядових, а бажано офіцерів підрозділів, які були в Бучі. Зараз вони нібито були виведені на територію Білорусі і, як очікується, будуть знову дислоковані на сході України. Є велика ймовірність, що хтось із них потрапить у полон. І кожен такий полонений є потенційним свідком того, що відбувалося в Бучі.

Читайте також: Бійня в Бучі: суцільні руїни та тіла людей на згарищі   

Багато хто намагається знайти пояснення тій виключній жорсткості, з якою розправлялися з мирним населенням Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Бородянки та інших містечок та сіл Київщини. Зазвичай, дозвіл на такі дії дає командування чи на окупованих територіях солдати можуть діяти на власний розсуд у ставленні до місцевих?

Тут може бути і те, і інше або й усе разом. Подібна поведінка завжди толерувалася в російські армії ще за радянських часів. Росія має власні закони війни, хоча вбивати та катувати цивільних не є законним ніде. Проте очевидно, що у російському війську, розміщеному в Україні, існують серйозні проблеми з дисципліною. Ми бачили свідчення мародерства і грабежів. Офіцери професійної армії не дозволяють своїм підлеглим красти і взагалі мати справу з цивільними, тому що вони на війні. Справа військових - воювати, і треба, щоб твої солдати були сконцентровані на бойових діях, інакше ти не переможеш. Щодо подій у Бучі, то я можу припустити, що росіяни стали надзвичайно ворожими до українського мирного населення, бо зазнали величезних втрат, їхня логістика не працювала як належно, і вони були голодні, змерзлі і перелякані. Окрім того, ми бачимо як з російського боку на найвищому рівні лунає риторика, яка об'єктивізує як ворога в цілому всю українську націю, навіть тих, хто говорить російською. І це підштовхує військових до жорстокого поводження, зокрема щодо цивільних.

Злочини, скоєні на українській території, - надзвичайно масштабні. Розслідування має покрити значний масив подій і доказів. Хто має вести таке особливе розслідування?

Як ви знаєте, компетенція у розслідуванні військових злочинів в Україні належить Офісу генерального прокурора. Деякі мої колеги вже комунікували з генпрокурором, і вона дуже чітко дала зрозуміти, що це проблема України і Україна буде контролювали все розслідування. Це відправна точка. Проте водночас масштаби ймовірних злочинів такі значні вже після понад 40 днів війни, що українська влада навряд чи має достатні ресурси, щоб самотужки з цим справитися. Міжнародний кримінальний суд також не володіє такими ресурсами, бо це відносно невелика структура. Тому тут головне переконатися, що Офіс генпрокурора отримує всю допомогу, яка йому необхідна. За останні роки працівники офісу пройшли хороші тренинги, організовані США та Великобританією. Проте наразі їм передусім не вистачає системи для збереження великого обсягу інформації, яка має потенційну доказову цінність.

А в чому полягає специфіка збереження доказів у цій справі?

Як я вже казав, основою для обвинувачення чи то в Україні чи закордоном, будуть матеріали, отримані в тій чи іншій формі від росіян: перехоплені сигнали, документи та інша інформація. Військова розвідка України, я переконаний, вже збирає такі матеріали для того, щоб генерувати тактичні операції та стратегічну розвідку. Але розвідувальні дані міняються швидко і втрачають свою цінність так само стрімко, як вчорашня газета. Проте якщо вони перестають бути актуальними для розвідувальних структур, то продовжують залишатися цінними для розслідування воєнних злочинів та обвинувачення. Тому необхідно створити комунікаційну лінію зв'язку, яка починатиметься у військових української розвідки й напряму вестиме до Офісу генпрокурора. Таким чином можна буде гарантувати, що отримані докази надійно збережені. Це питання треба вирішити якомога швидше.

Читайте також: Мер Бучі: "Кількість виявлених тіл зростає з кожним днем"

Хто має займатися збором доказів у цих справах, щоб вони були прийняті судом?

Збір доказів на окупованих територіях - дуже небезпечна річ, яка несе з собою великі ризики. Проте це можливо робити. Тут є два позитивні моменти. По-перше, в Україні дуже мотивоване і сміливе населення. По-друге, Україна - це демократія, і на відміну від більшості країн, де мені довелося попрацювати за останні 25 років, там існує потужне громадянське суспільство, гарні юристи, багато людей, які мають хоча б початкові навички у зборі доказів навіть на окупованих територіях.

Тобто представники громадянського суспільства можуть займатися збором доказів проти росіян?

Так, але проблема громадянського суспільства полягає у тому, що воно фокусується головним чином на правах людини. І докази, викладені у звітах щодо порушень прав людини, не зовсім підходять для кримінального правосуддя. Тому необхідно спрямувати енергію, яку мають правозахисні громадські організації, на цілі кримінального розслідування.

А як щодо відео та фото бомбардувань чи пересування російської техніки, які намагаються зробити прості громадяни, сподіваючись допомогти розслідуванню?

Користі від них мало. І ми завжди радимо цивільному населенню не робити цього. Тому що шанси отримати поранення чи бути вбитим під час зйомки набагато вищі, ніж те, що ці відео чи фото стануть доказами у суді. Те, що на них фіксується, ми можемо відтворити пізніше за допомогою набагато безпечніших засобів. Треба пам'ятати, що триває конфлікт високої інтенсивності, тож вести таку зйомку - героїчно, але дуже небезпечно і для кримінального правосуддя ці речі не мають жодної користі.

Скільки часу необхідно для того, щоб сформувати подібні справи і передати їх до суду?

Якщо ви хочете сформувати справу проти Путіна, Шойгу чи Герасимова, то на це піде час. Звичайно, всі вважають цих людей винними, і вони, можливо, винні. Проте чиясь думка - не доказ. Тому на формування такої складної комплексної справи потрібен час. Проте якщо буде успіх у зборі доказів, які походитимуть від самих росіян, тоді це може бути зроблено, ймовірно, за рік. Але ми говоримо про злочин агресії ("ведення агресивної війни" - злочин невиправданого вторгнення або конфлікту, що виходить за межі виправданих військових дій з метою самооборони. - Ред.), і річ у тім, що не існує суду, у який можна подати справу про агресію проти цих людей. Міжнародний кримінальний суд не має такої можливості, бо ні Україна, ні Росія не є сторонами Римського статуту.

Щодо вбивств мирного населення, як у випадку, наприклад, з Бучею, то така справа може бути сформована швидко. За сприятливих обставин і особливо, якщо ви зможете залучити до співпраці російських полонених з підрозділів, які безпосередньо перебували на тих територіях, це може бути зроблено за кілька тижнів. Але формування справи - це одна річ, і зовсім інша - арешт цих хлопців. Це вже радше політичне та дипломатичне питання.