Цьогоріч на Берлінському міжнародному кінофестивалі (Берлінале) показують тільки один фільм з України. Право представляти країну отримала документальна стрічка "Traces" ("Сліди"). Вона розповідає про жінок, які пережили насильство під час воєнних дій на Донбасі та після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

"Я завжди бажала своїм учням одного: щоб їм ніколи не довелося брати до рук зброю", - говорить в інтерв'ю DW вчителька української мови та літератури Людмила Мефодіївна. Літню жінку, яка пропрацювала у школі 45 років, після приходу в її село проросійських збройних груп катував і зґвалтував солдат. Йдучи геть, мучитель залишив на столі патрон - для напучування й залякування: "Вб'ю, якщо тільки пікнеш". Історія вчительки разом зі ще чотирма історіями насильства й жаху розказана в документальному фільмі.

"Прийшли окупанти, і більша частина моїх учнів стала на захист рідної України. Багато з них загинули. Хтось потрапив у полон. Хтось повернувся з фронту з важкими пораненнями. Це дуже боляче - бачити і переживати все це. Зараз кров ллється по Україні рікою. Матері плачуть над тілами своїх синів, чоловіків, рідних. Тільки в нашій родині загинули четверо чоловіків, залишивши маленьких дітей", - розповідає Людмила Мефодіївна.

Вона згадує, що довго не могла змусити себе розповідати про пережите. Але родина наполягла - свідчення про злочини має бути почуте. "Мене били, душили, різали, вибивали мені зуби, вибивали ребра, забрали моє здоров'я. І завдяки підтримці цих чудових жінок, з якими я познайомилася, я все-таки змогла почати говорити. Я почала розповідати. Тому що хочу, щоб весь світ знав про ті злочини, які скоює Росія, про тортури, про те, як знущаються над українцями".

Режисерки Аліса Коваленко та Марися Нікітюк, а також шість героїнь стрічки приїхали на Берлінале представляти фільм, свідчення їхнього болю. Всі учасниці проєкту - членкині організації SEMA Ukraine, яка допомагає жінкам, що пережили насильство. Поки вони розсідаються для інтерв'ю, особливо помітно, як сильно від хвилювання у них тремтять руки.

Ольга з Херсона разом із сином та чоловіком провела в полоні 100 днів: "Я соромилася говорити про те, що зі мною робили. Знайомство з організацією стало для мене другим диханням. Тепер ми допомагаємо іншим жінкам і чоловікам. Тому що чоловіки теж пережили сексуалізовані тортури - і про це майже не говорять".

Найважче на інтерв'ю 72-річній Ніні. Вона майже відразу починає плакати, згадуючи, як війна зруйнувала її будинок, а потім і життя: "Я думала спокійно жити в селі, садити дерева, чекати онуків. А потім прийшли танки. Горіла земля. А потім прийшли нелюди..." Її обличчя спотворюють ридання, сором і горе.

Голос як зброя

Саме сором заважає жертвам насильства свідчити проти агресорів. Тому потерпілі від сексуалізованого насильства під час війни фактично залишаються поза офіційною статистикою. Коли говорять про жертв серед цивільного населення, зазвичай згадують загиблих, поранених, полонених. "Ті, хто постраждали від сексуального насильства, у тому числі в полоні, часто залишаються непоміченими, не отримують від держави житла, медичної та психологічної допомоги. Багато хто страждає від стигматизації, а деякі не можуть впоратися з пережитим", - зазначається в буклеті SEMA Ukraine. Жінки борються за те, щоб їх почули. "Наші голоси - це зброя, яка покарає злочинців", - звертається організація до жертв насильства.

"Коли я почала говорити про пережите - це було ще до повномасштабного вторгнення - я часто стикалася з тим, що люди ніби вимикалися. Коли я намагалася розповісти про найстрашніше, їхні очі ставали порожніми. Людина переставала мене чути. Це схоже на внутрішній механізм захисту: коли занадто боляче й неприємно слухати, людина просто не сприймає сказане. Я вірю, що цей фільм здатний зрушити цей бар'єр. І що після нього вже неможливо буде знову "закрити вуха", - говорить Ірина Довгань, засновниця організації SEMA Ukraine.

З її історії починається фільм. У 2014 році жінка потрапила в полон до проросійських збройних формувань на Донбасі - за допомогу українським військовим. Після декількох днів тортур і насильства її прив'язали до стовпа в центрі Донецька, замотавши в український прапор і повісивши табличку з написом: "Вона вбиває наших дітей". До полоненої підходили жителі міста, аби вдарити, плюнути, образити. Ірині в якомусь сенсі пощастило - фотографія з безпорадною жінкою, прив'язаною до стовпа, розлетілася по світових ЗМІ. Кадр зробив один із західних фотографів, які висвітлювали події на Донбасі. Ірину були змушені відпустити.

"Я сподіваюся, що світ стане поруч з нами. Що світ зрозуміє: нам потрібне не співчуття - "ах, бідні жінки" - а спільна боротьба. Щоб це не повторилося в майбутньому. Щоб злочинці були покарані. Інакше зло повертатиметься знову і знову", - говорить Ірина Довгань. Після пережитого вона знайшла в собі сили об'єднувати і підтримувати інших постраждалих жінок.

Як народився фільм "Сліди"

Режисерка Аліса Коваленко теж була піддана тортурам і зґвалтована, але знайшла допомогу в SEMA Ukraine. "Мій шлях до цього фільму зайняв дванадцять років. У 2014 році я потрапила в полон на Донбасі і пережила насильство. Довгий час не могла про це говорити. Коли вперше дала свідчення правозахисникам з Гельсінської групи, я запитала: "Ви вже чули багато таких історій?" Вони відповіли: "Ні. Ви перша". Це був шок. Я знала, що нас набагато більше, тих, кого я бачила на власні очі в полоні - і чоловіків, і жінок".

Переломним моментом режисерка називає зустріч з іншими жінками, які пройшли через ті ж муки. "Ми вперше сіли поруч і почали говорити. Це було зцілення. Ми відчули, що не одні. І почали крок за кроком руйнувати стіну мовчання".

Стало зрозуміло, що сліди злочинів треба фіксувати, але для режисерок - до Аліси Коваленко незабаром приєдналася Марися Нікітюк - було вкрай важливо вибрати правильну форму розповіді, щоб зберегти гідність жертв, щоб не травмувати глядача. З багатогодинних записів історій про тортури, зґвалтування та приниження багато речей не потрапили до фільму.

"Хотілося кинути глядачам в обличчя все найстрашніше, кричати: "Подивіться, що з нами роблять!" Але ми шукали баланс. Це кіно не для того, щоб шокувати глядача. Воно про гідність. Про світло, яке народжується всупереч злу. Ми вчилися говорити про це правильно, не травмувати знову ані героїнь, ані глядачів. Це орієнтований на постраждалих підхід, - розповідає Аліса Коваленко. - Деякі історії не увійшли через обмежений хронометраж - наприклад, як у полоні жінки голодували й ділили один вареник на день на чотирьох або були змушені співати гімн Росії, щоб їм дозволили піти в туалет. Але ці свідчення існують - у книжках, у правозахисних звітах, у пам'яті".

Закласти фундамент пам'яті - така мета творчинь фільму "Сліди". Тому в Берліні жінки, долаючи біль, виходять до глядачів і знову розповідають про пережите.

"Війна поступово перетворюється на тло. Трагедія стає статистикою, статистика - рутиною. І це страшно, - зазначають режисерки фільму. - (Фільм. - Ред.) "Сліди" повертає імена. Це вже не цифри. Це конкретні жінки, які дивляться глядачеві в очі і говорять. Трагедія повинна мати імена, а не перетворюватися на статистику".