Бачили колись діснеївський мультик 1942-го, в якому Мікі Маус збирається на війну? "Всі разом" зветься. Триває три хвилини. Мікі та його друзі радять купувати військові акції і скеровувати гроші на перемогу. Точна воєнна пропаганда.
А в 1969 році Мікі поїде воювати у В'єтнам. То вже був не продукт Діснея, а пародія на нього, студія цей мультфільм не визнала. Мікі там підписує контракт, отримує зброю, приїздить на фронт, отримує кулю в голову. Менше двох хвилин. Точна антивоєнна пропаганда.
Знаки тривоги
Мікі в 1960-х обрали для сатиричного антивоєнного висловлювання, бо він є символом невинності, який уряд убиває на ганебній війні. Творці 1969 року, мабуть, забули про мульт 1942-го. Агов, хлопці! А як щодо попередньої війни, на якій Мікі вижив? Яка невинність? Чувак - ветеран, майте пошану до миші.
Кумедна миша, напевно, нечасто асоціюється у нас з творами про війну, які все ж мають більш-менш певний набір анімалістичних символів. У таких творах вовтузитимуться щури і брехатимуть собаки, скоріше за все. І десь у мить затишшя на руках бійця пригріється кошеня. Миші будуть у відеороликах з окопів передової, вони прерогатива документалістики, а не художнього висловлювання.
Хіба що після графічного роману Арта Шпіґельмана "Маус. Сповідь уцілілого" миші міцно увійшли в "семіотику війни", але теж не окопні миші: як цивіли, а не як комбатанти. Шпіґельман написав один із найпотужніших Голокост-романів, де євреїв малював як мишок. Автор "Мауса", мабуть, мав на увазі оті вічні, дещо таки мультяшні перегони між мишами і котами, такий підхід завдавав фарсовий розклад на старті, щоби шокувати і скандалізувати читача. Його "Маус" не мав бути комфортними читанням, і звірятка цей дискомфорт лише підсилювали. Мишки Арта не мали викликати замилування. Одне з болісних посилань того роману, написаного сином уцілілого про досвід, що його пережив батько, полягало в тому, що навіть людина, яка бачила і пережила колосальне зло, може бути несправедливою щодо інших, ігнорувати момент, коли сама стає частиною зла. Ну бо жертви війни не постануть тут же милими звірятками для душевної розради тих, хто назовні.
Миші мало асоціюються з війною. Зате сильно корелюють з тривогою по-воєння, за-воєння і поза-воєння.
Інтро: нашестя полівок в Україні
Минулої осені у квартирах і будинках тих районів на півдні, які ближчі до околиць і де з вікон уже видно поля сусідньої громади, було люте нашестя полівок. На базарах і у дворах господині жваво обмінювалися інформацією про черговий (недієвий) спосіб вивести з балконів, комор і під'їздів нахабних гризунів. Котів не пропонувати! Вони тою дикою дрібнотою гребували. Навіть люті херсонські бойові киці, яких врятували від повені після підриву ГЕС і які шукали собі нових господарів нині. Щодо під'їздів, то щоденне прибирання аніскільки не знищувало нудотний запах, про сморід на балконах я й не говорю. Питала старожилів: "А ви знаєте, чому так? Що сталося? Не пам'ятаю, щоби колись таке було". Дивилися буцімто на інопланетну істоту: "Поля голі. Городи голі". Знавці саме так пояснювали втечу полівок до міста: поля навколо іще заміновані, там не сіяли, неподалік фронт, там теж на полях поживи нема, от миші і рвонули перезимувати туди, де є їжа.
Утім, така ж пошесть гризунів була як у прифронтових містах, так і в неглибокому і глибокому тилу: на полівок скаржилися мої знайомі у Харкові й у Львові, у Дніпрі і в Чернівцях, тож пояснити навалу полівок голими полями - то не було цілком правильним. Мабуть, просто тієї осені 2023 року полівкам стало дуже самотньо, може, навіть страшно, і вони горнулися до людей поблизу. Біда в тім, що таким ж самотніми і настрашеними були й люди.
Люди, які обговорювали навалу смердючок, відверто тих гризунів боялися. От по-справжньому боялися. Про спаскуджений гризунами бабусин хідник у коморі розказували таким же тоном, як про звірства окупантів на лівому березі. Знайома українцям парабола: огида, страх, втома, ненависть і знову огида. Особливо гуманні містяни теревенили про переваги живоловок, але їх швидко змушували закрити рота і радили натомість екстраміцну отруту. Про черговий десяток знищених у під'їзді гризунів мої сусіди повідомляли таким же солодким голосом, як про черговий потоплений російський корабель. Уже там і тоді було ясно: в тих розмовах про полівок люди проєктують на гризунів свої жахи війни. Відбулася така собі спонтанна колективна терапія травм непроговореного досвіду.
З початком весни миші зникли. Їх тут забули. Всі перемкнулися на розмови про вимкнення води і електрики. Цієї осені полівки в міста не повернулися.
Читайте також: Щоденник війни: Екзотизми повсякдення, або Українське літо'24 у тиловому місті
Сюжетний твіст: книжка про нашестя гризунів в Австралії
Нині читаю роман - зовсім свіжий, але уже популярний, напханий актуальними страхами-тривогами аж по швах лускає, один із фіналістів цьогорічної Букерівської премії. "Кам'яний двір" Шарлотти Вуд; точніше, мабуть, "Подвір'я Стоун-Ярду", бо це назва монастиря. І поки читаю, весь час згадую ту мишину осінь у місті М.В тій австралійській прозі є пані шістдесят плюс із Сіднея. Вона еколог, очолює разом із чоловіком Центр зі збереження зникомих видів. Австралія все ще бореться з Covid-19, про це згадано побіжно - наслідки пандемії гудять десь на задньому плані. Пані рятується втечею в монастир, вона хоче відновитися і ухвалити рішення про розлучення. І вирішує не повертатися до цивільного життя.
Їй подобається бути послушницею, працювати в садку-городі, готувати і споживати просту їжу, не перейматися нічим, окрім того, що має прибути для перепоховання тіло сестри - та була місіонеркою і загинула, навертаючи когось до Христа. Та ще відволікає від віднайденого спокою нахабна миша, що пролізла на кухню. Скоро гризунів стало десять, потім сто, потім кількаста. Чи не щогодини монахині вивозили трупи полівок до спеціальної ями відрами і тачками. Засипали знищених гризунів вапном і набирали нову тачку трупів. Полівки були всюди. Лише не чіпали тіло убитої кимсь десь далеко в Азії сестри-місіонерки, яке смиренно чекало на поховання.
Майже притча з насправді непрозорим омажем до пандемії, що в книжці згадується побіжно і раз, і ще менш прозорим еківоком щодо світу, який завмер в очікуванні Третьої світової (війна в Європі теж згадується легким натяком). Ніякої динамічної історії в романі Вуд нема. Є доросла жінка, яка смертельно втомилася від швидкого життя, яке скерувала на те, щоби врятувати щось, що варто рятувати. Вона втікає від зобов'язань, що їх на себе взяла. І зобов'язання приходять за нею. Миші тут - і та дика природа, якою самовпевнена людина взялася опікуватися. І натяк на пандемію. І омаж війні. І така собі об'єктивація уявлень про тривоги сучасної людини.
Попри всі відмінності від мого нашестя полівок, біди жіночки з Австралії мені резонували - на якомусь семіотичному рівні.
Читайте також: Щоденник війни: Книжки на лінії вогню
Дурна голова шукає розумних пояснень
Десять років і понад два з половиною роки якась частина свідомості, не зайнята аналізом ситуації і не зайнята збереженням себе, судомно шукає таємних знаків і містичних пояснень. Якщо ти уважно прочитаєш всі ті знаки, то виживеш і переможеш. Ну бо не може все це не мати причини, все в сенсі: нашестя полівок в тиловому місті, війна в центрі Європи, налякана перспективою затяжного світового катаклізму жіночка в Австралії, Мікі Маус, що йде на війну. Було б мати таке універсальне пояснення. Гортаю собі сонник, от хто знається на символізмі й універсалізмі. Там пишуть: гонитва за мишами уві сні - значить: очікуйте на виснажливу боротьбу з непередбачуваним результатом… Ага, розкажіть нам в Україні про це.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.