- У мене для тебе дві новини. Одна погана, друга добра. Завтра працюватиме аварійний графік відключення світла, буде шість годин живлення на добу. Зате на два дні відключають воду, щоби поремонтувати очисні… Не регочи… Скажи! Форма подачі інформації все вирішує! Я тут на днях почала слухати онлайн лекції з маркетингу, там сказали, що мають бути хороші новини.
Це я зранку вийшла винести сміття і перестріла юну сусідку, спраглу спілкування. Я живу в тиловому місті, воно особливо нічим не різниться від інших таких же (хіба що таки проблемами з чистою водою). І цього літа тут спекотно, але на півдні та спека не так дошкуляє, як у центрі, - півдню годиться бути гарячим. Ну і ще від цього літа, як і в усіх містах країни, побут кожної людини підпорядкований графікам відключення світла. Якщо не знаєте, про що завести легкий смолток з незнайомцем на вулицях М., то почніть з графіків відключення та з якості води, перейдіть на високі ціни на продукти, потім заговоріть щось про вибори в США - і от ви уже майстер комунікації екстра рівня.
Читайте також: Щоденник війни: Школа під землею - навчання під час повітряної тривоги
Повільна черга. Тут реєструються на одноразову допомогу. Я приїхала за компанію з втомленою подругою, в чий будинок був приліт місяць тому, вона десь ходить з папірцями, а я сиджу-чекаю. Переді мною - мама з донькою років трьох, напевно. Мала шукає контактів-розваг. Прошу дозволу пригостити персиком. Бере фрукт, кусає, підсовується до мене ближче - поговорити: "Світло подорожчало. Е-хе-хе. Сил нема на них. Да?" Я переводжу шокований погляд на матусю, та посміхається: "Катя багато часу проводить з бабунею". "А по чом персики брали?" - продовжує смолток-в-черзі Катя.
Коли відступає небезпека (а місто М. уже два літа тилове, але ще добре пам'ятає літо'22, коли воно було прифронтове), тоді стає помітним, наскільки схибленим за ці три воєнні літа став наш побут. Хоча щоби помітити, наскільки, треба таки зайве напружитися. Життя стало напрочуд гротескне, воно втратило нормальні пропорції, здається надто неправдоподібним; про що б комусь би не намагався розказати щось зі своїх денних спостережень - виходить одночасно банально, і чужерідно, і надто літературно.
Нова практика: перед тим, як зайти в під'їзд, люди середнього віку і старші деякий час крутяться біля дверей, збиваються в зграйки. Вони поправляють торби, глибоко дихають, потирають коліна, роздивляються плоди на деревах і квіти на клумбах. Так триває моральна підготовка: ліфти-бо не працюють. І от повз них іду я. Рішуче беруся за клямку, рішуче заходжу в під'їзд. Я спокійно без підготовки прямую до сходів... Ну так, у мене другий поверх. Мені просто пощастило, мені нереально круто пощастило. Хоча коли прийшла новина про підрив дамби на Каховській ГЕС, я про свій другий як про щастя не подумала.
Але сьогодні я так само глибоко дихаю під під'їздом разом із усіма: сусідка з дев'ятого зламала ногу і попросила підняти їй восьмилітрову баклагу чистої води. Вдих-видих-вдих… Може, я зачекаю чотири години, поки світло дадуть і ліфти поїдуть, га? І помолюся, поки є час, щоби ліфт не застряв через позапланове відключення.
Читайте також: Ганна Улюра: Підлітки свідчать про війну
В офіційному Telegram-каналі мера міста М. красива картинка - на небесно-блакитному тлі стоїть великий бутил, куди ллється прозора вода. "Дорогі друзі, гарна новина! В місті одкрився іще один пункт безплатної роздачі очищеної води". Нормальна новина. Гортаю далі, уже згодом зупиняюся і повертаюся. Люди з баклажками - атрибут будь-якого двору-вулиці міста М. Те, що в родині є окремі бутлі для питної, окремі для очищеної, окремі для технічної побутової - і кожен мусить бути повним у кожен момент часу - щоденна рутина… на рівні гарних новин. У моїй колишній дитячій кімнаті стоїть шерега бутлів чистої води. У мене в багажнику завжди є дві порожні баклаги, які принагідно набираю в пункті чистої води по дорозі. Лежать собі там поруч із тривожною валізою.
Визираю те припарковане авто перевірити, ніби щось побачу. Вночі. За вікном судомно рухаються два вогники. Один - сантиметрів 50 від землі, другий - метри півтора. Ідуть один за одним, ривками, зупиняються, знову ідуть, плутаються моріжком, не алейками... Аааа, це ж хтось з песиком гуляє. Один ліхтарик на ошийнику тваринки, другий - в руках у господаря. Вночі на вулиці - самі відчайдухи, ходити в повній темряві складно, відчайдухи і собачники.
А ввечері надворі шумно і людно. У квартирах спекотно, у дворі дихати легше. Коли вимикають електрику лише на дві години і можна до темряви успіти додому, то двір заповнений вщерть. Чоловіки середнього віку щось крутяться біля автівок. Старші за столом у затінку "забивають козла", себто в доміно грають. Бабусі на двох різних лавках - на одній плетуть і гаптують. На іншій - діляться рецептами овочевих закруток. Моя генерація зневажила ту високу майстерність крутити салати на зиму. Тепер я намагаюся підслухати якомога більше рецептів. От лечо, кажуть, можна зробити з кабачків, а тих кабачків зараз як… ну як кабачків, багато. Значить так, три солодкі перці… Поруч зайняті своїми ділами діти, от брат вчить сестру кататися на роликах. Вона точно зараз впаде. Неподалік стоїть парочка підлітків, незграбні - самі довгі руки-ноги, обнімаються. Ніхто їм не робить зауваження, бабусі зайняті кабачками. Вечір із пейзанами? Схоже на картинки з мого минулого, з дочорнобильських південних дворів. Хтось зараз мав би затягнути "В садуууу гуляаааалааа". Але страх як тривожно при цьому. Напруження стоїть люте. І я відразу не збагну, в чому справа… І раптом усвідомлюю: сміху не чутно. Щовечора двір заповнюють люди, які живуть своє єдине життя. І ніде не чути сміху, навіть спорадичного реготу якогось. Навіть у дитячих ватагах ніхто не сміється.
Минулого літа в моєму дворі в М. улюбленою забавкою малечі була гра в блокпост. Тоді мами з дітьми лише поверталися до міста, дітей було небагато, а постів навколо - чимало. От вони перегороджували всяким мотлохом підходи до магазинів, сміттярок чи автоматів з водою і питали, хто такі, звідки ідуть, і просили сказати "паляниця" чи заспівати гімн. Цікаво, що ніхто з дорослих на них за це не визвірявся, а лише втягував голову в плечі… Нині літом грають в хованки, в вибивного, в баскетбол і в квача. Дітей навколо багато.
У мене під вікном спілкуються троє хлопців, років 11-13, мабуть, обговорюють минулі свої літа. Такі мудрі старенькі, сидять на бордюрі під шовковицею, яку щойно обнесли - брудні, як свині, - і обмінюються спогадами. Один був в окупації, виїжджали з неї якраз літом, напевно, 2022-го. Другий розказує, що минулого року літом ще був з мамою і бабцею у Болгарії, певно, в евакуації. Третій залишався в місті, розказує, що підібрав біля гаражів шматок від касетної бомби і покаже друзякам. Їхня розмова триває менше десяти хвилин. Потім виявляється, що один із них уміє свистіти, притиснувши язика двома пальцями, і береться учити інших. Свистять зараз під вікном, поки що погано виходить.
Двір гудить, як вулик. Повно людей. Спекотний вечір. Зараз триває повітряна тривога, але вона сьогодні уже восьма, уваги ніхто не звертає. Аж раптом: балістика, приліт, дуже гучно, близько, видно стовп диму. За мить - повна тиша, просто тиша така густа, що різати можна. Всі голоси замовкли. Брешуть пси. Раз прилетіло, є шанс, що буде повторний удар туди ж. Дорослі мовчки стали і пішли в під'їзди, діти прожогом кинулися по домах. Цей перехід від літнього вечора до вечора чергового воєнного літа - пара секунд, за які стає нестерпно тихо.
Мені оцей шок, з яким раптом усвідомлюєш своє повсякдення, скидається на очуднення. Чули про таке? Це літературний такий прийом, один з тих, завдяки чому історії в книжках скидаються на реальні, але не такі нудні і більш мотивовані. Так літератори описують побут: уявіть, що те, що ви робите щодня, ви робите наче вперше, і зачудуйтеся цим. Людвіґ Віттґенштайн (Ludwig Wittgenstein) свого часу описав краще, ніж я зможу. Тому процитую його: "Найважливіші для нас аспекти речей приховані через свою простоту і повсякденність. Ми їх не помічаємо, бо вони просто перед очима. Істинна природа їхня не привертає увагу. До того моменту, коли не почнемо їх бачити. Те, чого ми не помітили, один раз таки побачимо, і це справить таке сильне враження, майже захват". От тільки є у мене підозра, що той, хто бачить, і той, хто буде переживати захвати, то будуть різні люди.
Повсякденність завжди екзотична. Ні, я не вправляюся в парадоксах. Щоденна рутина, банальність завжди вражає чужістю. Досвід повсякдення ми спеціально не фіксуємо і в пам'яті не зберігаємо. Досвід повсякдення - ситуативний фрейм для епізодичної пам'яті. Вимила посуд і тут же все забула. Якщо раптом ми зупиняємося, озираємося і дивимося, як минає те наше життя, котре ми не плануємо запам'ятати і передати далі - от тоді ми шоковані. Пішла на пункт за чистою водою (дочекайся відбою тривоги, куди прешся, дурне!), принесла воду, закип'ятила (якщо електрику дали за графіком), налила в миску, вимила посуд, налила нової, прополоскала посуд. І от тепер забула. Побут - це банальне. Пригода - це екзотичне. Коли побут стає пригодою - це тилове місто.
Їду вчора через все місто, я повертаюся з роботи в іншій області, скоро буде комендантська година, поспішаю, втомлена. Місто М. розполосовано: район темний, район освітлений - відповідно до графіків. Їду через цю темряву до світла і повертаю назад в темряву. Зебра така на пів мільйона осіб. Темна полоса, світла полоса, темна, світла, темна… Мій район наразі темний.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.