У моїй київській квартирі від сьогодні - нові вікна і нові шиби, і нові балконні двері, і нові міжкімнатні двері, в яких теж сяє новеньке скло, - нові-новісінькі, ніби добра господинька заздалегідь тренується до Великоднього прибирання. Але лише попереду в мене - візит бригади клінерів, що ловко прибирають найдрібніші скалки з меблів і паркету (а у них зараз достолиха роботи, спробуйте іще їхню послугу замовити, доводиться чекати своєї черги). Люди, які вивозять мішки з великим уламками скла і розтрощені шиби та двері, у котрих теж роботи в Україні не бракує, щойно з мого дому поїхали.

Так, нові вікна у мене нині - не через мою любов до весняного ремонту.

Я уже мала такий досвід у миколаївській квартирі у 2022-му, тепер Київ - у 2026-му. В цьому є особливості життя на два міста в Україні часів великої війни: удвічі більше шансів потрапити під кляту лотерею з вибуховими хвилями, котрі нівечать житло (і подумки перехрестити: дякую, Боже, що не приліт, а лише хвиля і що не зайнялася пожежа, і що взяв лишень грошима, дякую).

Цієї зими - десь місяць тому, точне число уже й не згадаю, час спресувався давно - уламок ракети приземлився на подвір'я одного з київських дитсадків, у трьох багатоквартирних будинках поруч винесло вибухом вікна і двері, один із будинків - мій.

Зате у мене тепер нові вікна з чистісіньким, буцімто не було перед тим тижнів без води і світла, склом…

І чомусь у цій ситуації я підвисла не на самій події, а саме на цій картинці. Сліпуче прозоре скло, через яке я дивлюся у двір, витріщаюся на побиті вибухом авто, що їх наразі власники не можуть віддати в ремонт, тому машини стоять - затягнуті чорним поліетиленом, котрий уже обшарпали весняні вітри, і ці чорні лахміття тріпочуть на вітру, ніби листя якихось лавкрафтівських пальм. І от у чому біда. Моторошні в цій історії - не понівечені авто. Саме сліпуча прозорість нових вікон здається надто пишною, недоречною і чужорідною.

Що символізують скло та прозорість?

Скляні будинки в літературі - завжди про прозорість і контроль, ніколи не про крихкість.

Якщо прочитати поспіль кілька фантастичних та антиутопічних романів, написаних між Першою світовою та Другою світовою війнами і з десяток років після останньої, там неодмінно буде якась скляна вежа, хромована і блискуча. Скляне там - синонім прозорості, але не у значенні "очевидності", а радше в тому сенсі, що крізь нього здатен проникати погляд, у значенні "проникність". Антиутопії такого штибу пишуть про технологічно розвинені спільноти, де всі за всіма стежать, пишуть про диктатури і тиранії, кожен учасник яких добровільно (!) бере на себе завдання дисциплінувати і карати того, хто поруч і хто на позір (!) загрожує системі. Скло в таких текстах стає метонімією екрана, вони схожі функціонально. Та навіть у "1984" Джорджа Орвела, в місті, яке знову і знову 40 років поспіль переживає масові бомбардування, люди все ще живуть у багатоповерхівках із панорамними вікнами, а вікон нема лише в одній із будівель - в Міністерстві любові, де катують і зомбують інакодумців, і відсутність вікон там має вселяти жах.

А от десь після Карибської кризи антиутопії різко пішли під землю: замість скляних веж за локації тепер правили тунелі й бункери, де виживали останні жертви ядерної зими. Нині - у 21 столітті - дистопії пишуть переважно теж під землею, печерна і бункерна локації є майже необхідним елементом роздумів про сумне наше майбуття.

Прозорість - це попередження про небезпеку, принаймні в літературі. Про це й відоме прислів'я, в якому не радять кидатися камінням у скляних будинках. Хоча не знаю, що буде, якщо кидатися камінням у бункері, правду кажучи... Вибачте за дурний жарт: десь у середині 2022-го, намагаючись втекти у чорно-сірий гумор, у своїй анкеті в додатку для побачень я вказала, що шукаю чоловіка зі зручним, надійним, міським підвалом. Візаві в Україні з того реготали і пропонували угоду: мовляв, міняю ліжко в підвалі на запас м'ясних закруток та павербанк. А от іноземці це сприйняли як якусь еротичну примху і починали розігрувати містера Грея в кімнаті для ігор - зовсім не в тему… Здається мені, про прозорість у загрожуваних містах під час війни - "прозорість" у значенні "проникність" і в значенні "очевидність" - знали щось важливе і ті автори антиутопій, які писали про скляні вежі, і ті, які вигадували для героїв незатишні підвали (чи затишні, але то вже утопія).

Читайте також: "Півострів" Крістіне Бількау: мати мужність оплакати втрату

Чотири роки великої війни: як змінилося ставлення до житла?

Аби мене хтось попросив скласти реєстр, чому я навчилася за чотири роки великої війни, то одним із перших пунктів у ньому було б: не мати у власності нерухомого майна.

Генерація моїх батьків жила під гаслом "мати своє окреме житло" (без уточнення, у який спосіб його отримати). Кілька років тому, читаючи нову збірку оповідань блискучої розповідачки Євгенії Кононенко, я думала, що поколінням, народженим у 1990-х і пізніше, доведеться пояснювати більшість її сюжетів, вони їх просто не зрозуміють на фактичному рівні. До чого вона пише про те побутове пекло? Чого її героїні вигадують проблеми на рівному місці? Часто-часто у творах Кононенко в одній хаті живуть три генерації однієї родини, люто ненавидять одна одну, але не мають можливості роз'їхатися: орендувати, а тим більше купити житло - нереально, неможливо, недоступно, провести обмін - і то уже дія на межі криміналу, а ще й поруч із цими горе, але містянами, є ті, хто живе по гуртожитках, "ліміта", поруч є хлопці й дівчата, готові одружитися будь з ким, аби прийти жити в таку ж квартиру, але ж у свою. Всі стосунки у світі, який Кононенко згадує і відтворює, визначає гранична потреба усамітнитися, котру неможливо реалізувати. І я досі бачу цю потребу в реакціях і поведінці старших людей: відчуття ізоляції і неповнота самостійності одночасно, у неї коріння ростуть з тих переповнених квартир.

Моє покоління - пізня планка генерації Х - уже плекало іншу мрію: "заробити на власне житло, а не микатися по орендованих хатах". Куплена на свої гроші квартира була мірилом зрілості. Убитися на роботі заради комфорту, яким не встигаєш насолодитися, бо треба йти убиватися на другій роботі. І "не треба скиглити".

Читайте також: Катерина Бабкіна: Знову не вийшло

А потім настав час новим поколінням цінувати мобільність - соціальну й буквальну: цінним в Україні стало жити там, де є робота, а не шукати роботи там, де живеш.

Та ще й за часів пандемії COVID-19 і тривалих її карантинів відбулася радикальна переоцінка життєвого простору. Пам'ятаєте, як за пару тижнів ізоляції ви зрозуміли: "Щось у мене в квартирі не тойво, треба ремонт і реконструкція, і треба дім з садком!" Тепер теж треба ремонт, але уже геть з інших причин: наслідки прильотів поблизу, полопалися труби, не витримавши екстрених відключень після масових обстрілів, спалахнула проводка - із тих же причин, знову наслідки прильотів поблизу. І знову треба будинок у селі - з пічкою, генератором і свердловиною.

А я собі мрію часом: мінімізувати все майно до великої валізи, котру зручно возити у багажнику авта. Ну і зарядну станцію туди ж закинути, і десяток павербанків прихопити, і шість-сім бутлів з чистою водою, звісно, бо те - святе, бо без того - ніяк і нікуди.

Та зі своєю мрією про мобільність дивлюся я на статистику й експертизу щодо ринку нерухомості, злегка ніяковію і розумію, що оця моя мрія "не буде у мене вікон, не винесе їх вибухом" не поширена, цю мою мрію поділяє дуже небагато людей. Українці (котрі залишилися у країні, уточню, бо не знаю, як ведеться тим, хто в екзилі) під час війни воліють укорінятися чимдужче.

От пошлюся на одну з експертиз ринку нерухомості, наприклад: ринок житла є безпечною інвестицією, гроші дешевшають, тому люди купують житло і в такий спосіб зберігають капітал. У Києві зростають ціни на вторинному ринку і зростає оренда, це значить, що в місто приїздять нові люди, яким конче треба жити десь тут і зараз. Припускають, що це переміщенні особи і кияни, які повертаються з евакуації. Припущу так же, що це люди з неглибокого тилу, які шукають роботи, а її завжди було в Києві.

Люди шукають стабільності і бачать її втілену у своїх надійних міцних оплачених чотирьох стінах. Аби хтось інший, а не я, складав реєстр, чому він навчився за чотири роки великої війни, то, може так бути, одним із перших пунктів вказав би: конче необхідно мати власне житло. 

Читайте також: Щоденник війни: Екзотизми повсякдення, або Українське літо'24 у тиловому місті

Як викачувати вроки прильотів?

А поки що в домашньому чатику мого будинку шукають перевірених рієлторів і бідкаються, що будинок, куди прилітало, вважається зуроченим і ціни на оренду в ньому падають. І уже три доби - благо в Україні довгі вихідні, і купа вільного часу є - сусіди сперечаються, чим викачувати, бува, такі вроки і чи не треба позвати священника освятити нові двері у під'їзді (коли їх нарешті поставлять, бо старі знесло разом із рамою і цифровим замком).

Поки ганялася я за думками про прозорість і відсутність, котрі втікали від мене, тим часом зняла і випрала фіранку. Поки вона лежала жужмом на підлозі, не було видно, наскільки штора посічена уламками і чи можна її ще полагодити й використовувати. Попрала, розвісила на шворку (теж новенька!) на балконі і дивлюся на неї. Просто переді мною - діри, отвори малі, великі, різні, рвані і тонко, філігранно навіть прорізані, розриви, рани, ранки, порізи. Крізь них так само добре видно, як і через вікна, але то не така блискуча прозорість, як у новому склі, це геть інша за природою своєю проникність, болісніша, але, знаєте, саме вона якраз не лякає недоречністю, саме вона тут - на своєму місці. Хай сохне та шмата, нині уже так багато весняного сонця, вона швидко висохне. Я іще не знаю, чи буду і в який спосіб буду її використовувати, та й викидати наразі її побиту я не годна…

Чорт… Десь такі ж відчуття у мене викликає весь той досвід, який я набула за останні чотири роки життя у країні під час війни: хай побуде, хай негодний і не ясно, що з ним робити, але і втрачати його шкода.

Читайте також: Щоденник війни: До чого сниться навала полівок? Семіотика тилу

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.