Спільний ворог, спільне горе, спільна жалоба, спільні втрати - нам, українцям, ідеться про це, бо війна стосується кожного, щодня росія* краде, калічить і вбиває наших людей.

Ми не можемо і не повинні проявляти байдужість. Однак чи навчилися ми за ці роки висловлювати свій біль з повагою до гідності людей, які втратили найрідніших?

Нам боляче! Нам треба викричати наш біль! Часто ми почуваємося настільки безпорадно, що кричати про наші втрати хочеться на весь світ!

Особливо, коли це стосується втрати, загибелі людини, яку в силу різних обставин виносить на перші шпальти, яка стає національним, народним, суспільним символом втрат, героєм чи героїнею, спорідненість та причетність до котрої набуває максимальної значущості.

Кричати хочеться. Подекуди неможливо стриматися. Втім, коли ми голосимо наш біль, чи думаємо ми про тих, кого це стосується безпосередньо?

Читайте також: Щоденник війни: До чого сниться навала полівок? Семіотика тилу

Біля трун і могил

Я називаю їх "першим колом" - найближчі люди біля трун і біля могил. Вони не горюють за національним символом - вони відчувають пекучий біль втрати найріднішої найкоханішої людини.

Коли ми прощалися з Вікторією Амеліною - письменницею, правозахисницею, яка безперечно є людиною-символом, - ми, замість бути у нашому горі, вдивляючись на неї востаннє, сварилися з фотографами, які буквально лізли у труну та знімали крупним планом лиця рідних.

Так, це точно був неправильний час для публічного конфлікту, але поведінка і неповага до "першого кола" були нестерпними. Ми просили прибрати камери з простору горя мами, сина і чоловіка Вікторії, але мало хто зважав на наші слова. З тим, щоб це припинилося, Софія Челяк вдалася до перфомансу: тонкий силует в чорній сукні, застигла поза з портретом Вікторії в руках. Це був сильний імпровіз: Софія, яка втратила близьку подругу і якій було дуже важко, сфокусувала на собі людей з фотоапаратами. Стягнула на себе їхні об'єктиви, щоб зупинити емоційну наругу над найближчими Вікторії.

Мені зрозумілий інтерес володарів фотокамер. Вони сприймають фіксацію горя як частину фіксації воєнного злочину: чим відвертіше знімок, тим сильніший емоційний відгук.

Звичайно, такі фото найбільш використовуються медіа, ширяться соціальними мережами. Такі знімки промовистіші за всі слова прощання з національним символом.

Але ніколи не варто забувати, що людина, котру життя і загибель вписали у скрижалі історії національних символів, передовсім є мамою, татом, сестрою, братом, дружиною, чоловіком, дитиною тих, хто не може оговтатися від горя, і в цьому найбільш інтимному оголеному в болісних почуттях моменті стає епіцентром суспільної уваги.

Читайте також: Слово Вікторії Амеліної: майбутнє

Горе з харизматичним обличчям

"Ви. Не. Знаєте. Що. Таке. Горе", - пише журналістка Настя Федченко, яка ховала чоловіка-воїна під прицілами фотокамер.

"Ви женетеся за гучними заголовками і підписами, за натуралізмом, за переглядами, за вподобайками. Сьогодні горе - це Настя, завтра - умовна Світлана, післязавтра - якась безіменна мама (ім'я не обов'язково запам'ятовувати), яка втратила єдиного сина", - каже Настя.

Людина в горюванні відчуває меншою мірою підтримку з усіх боків, а більшою мірою нездорову увагу, її змивають плачі і крик людей, які ніколи не колисали її загиблого сина, не цілували загиблу наречену, не торкалися подушки чоловіка, що все ще лежить на спільному ліжку, а його вже нема.

Я розумію, що горе часто спонукає людей до крику. До кричущого. Навіть людей з близького кола, що вже говорити про інші кола, що розходяться водою.

І особливо так стається, коли горе має харизматичне обличчя, харизматичну історію, я дуже перепрошую за цей епітет, але я довго думала про це, і він один з найдоречніших. Втрат щодня багато, загибелей, болю, але багатотисячним хором ми голосимо не про всі.

Буває так, що хочеться свій біль, свою підтримку, свою причетність, небайдужість транслювати нескінченними перепостами у соціальних мережах. А особливо, коли є максимально ілюстративне фото, що розриває серце.

Навіть люди, які вміють добирати слова, перепощують такі світлини болю - світлини, які часто роблять не з лихих намірів, бо в центрі знімків перебуває людина в горі. Саме у центрі знімків - але ж не в центрі уваги, бо коли ми уважні, ми думаємо про людину, а не про себе, свою роботу і призначення.

Читайте також: Щоденник війни: Школа під землею - навчання під час повітряної тривоги

Делікатність і повага до чужого горя

Ми, українці, продовжуємо жити втратами і серед втрат. І я просто хочу, щоб ми навчилися делікатності.

Навчилися повазі до інтимної території горювання.

Повазі до людей, що стоять тісним, "першим колом" біля труни, біля могили.

Повазі до людей, що нестимуть цей біль, втрату все своє життя, а не перемкнуться на іншу тему, інше горе, інше фото вже за добу.

Навчилися повазі до життя і смерті. Повазі до гідності тих, хто пішов, і тих, хто залишається.

Щоб ми навчилися поважати суб'єктність загиблих і людей у горі, а не перетворювали їх на об'єкт суспільних потреб, щоб зрозуміли, що не можна інструменталізувати людину, не можна травмувати, не можна використовувати, не можна привласнювати чуже горе.

Привласнення чужого горя не є співчуттям. Співчувати втратам можна без привласнення горя, саме в цьому, на мій погляд, проявляється повага.

Я почала з того, що говорила про спільне горе. І ось це слово "спільне" - не означає, що ми як медіа, ми як суспільство маємо право на все. На привласнення. На використання. На візуалізацію згорьованими людьми свого болю.

Мої співчуття всім близьким, які втратили і попрощалися з найдорожчими. Вічна пам'ять загиблим.

*Авторську орфографію збережено.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.