Моя бабуся часто говорила: перезимуємо - значить, ще трохи поживемо. Вона належала до покоління середини 20-го століття, у своєму житті жила і пережила депортацію з двома малими дітьми з Литви, роки війни, голод і холод. Бабуся обожнювала першоквіти, і після кожної зими вони обов'язково складали її настільні весняні натюрморти.

Мені як дитині здавалося, що це примовка старої людини, що працює як замовляння: зиму перестрибнемо - далі проживемо. Певно, лише зараз я усвідомлюю, про що саме вона говорила буквально. Зараз, коли переживаю часи промерзання до кісток і хвилювання за стан тих, хто від мене залежить.

Так, тоді були страшні часи, більшість людей, на відміну від нас сьогоднішніх, не знали про любов до себе і про комфорт - ми розманіжені зручностями й затишком, тому емоційно холод б'є по нас потужніше.

Без світла, тепла і води

Часто в розмовах з закордонними партнерами, коли ми зараз відповідаємо на запитання, як ми, ми відчуваємо нерозуміння. Насправді певні речі, навіть за умов сильної емпатичності, неможливо усвідомити, коли відсутній тілесний та емоційний досвід переживання.

Середня температура у квартирах будинків у Києві за умов слабкого, але наявного опалення - близько +12°C. Але є помешкання, де тепла немає зовсім, і там +5°C. Є ще гірше. На вулиці вночі  до -25°C морозу.

Навіть при моїх квартирних +12°C мої старенькі батьки, яким під 90 років, миттю застудилися, хоча вони не самотні, одягнені й доглянуті. Просто літньому організму важче утримувати тепло. Годі говорити про тих, хто залишився сам у квартирі, повністю залежній від електрики.

Мами ставлять у кімнатах намети для дітей - можливо, ця страшна реальність перетвориться у спогадах на гру. На кухнях нагрівають жароміцні цеглини, які згодом повільно віддають тепло. Зарядні станції? Далеко не всі можуть собі їх дозволити, а інколи цьому кладуть край, бо у старих будинках старі проводки.

Батареї не витримують і вибухають, лагодити все це украй важко.

Світла в середньому не буває 19 годин поспіль - але це ще хороший сценарій, бо частіше - гірше: три доби і більше, включення на пів години, а потім тебе знову поглинає темрява. Не працюють насоси, немає води.

Читайте також: Щоденник війни: Поїздка на поетичні читання в Києві, або Туди і Звідти

Що не покажуть у соцмережах

Відсутність світла б'є по нервовій системі, по емоціях, знижується функціональність. Однак людині все одно потрібно вранці відвести дитину до садочка, школяра на день залишити якось вдома, а самій іти вдень працювати, навіть якщо вона встає о другій ночі, щоб попрати речі, закип'ятити воду для термосів, щось приготувати, вимитися і вивести пса.

Хвороби та потреби операційного втручання, хіміотерапії теж нікуди не зникли, і питання забезпечення безперебійним світлом людини, що не може дихати без канюль, згруповує тебе діяти і доводить до відчаю водночас.

Все це часто тебе капсулює: ти завмираєш і так і тримаєшся задля збереження сил, якщо ти можеш собі це дозволити. З іншого боку, вмикається бажання бути соціально корисним, допомагати, взаємодіяти.

Хтось опікується одинокими сусідами, хтось підхоплює людей на зупинках, коли довго нема транспорту, у ресторанах беруть на розігрів їжу, всюди, де є генератори, дозволяють зарядити пауербанк чи телефон, в супермаркетах встановлюють банкетки для того, щоб люди перепочили в очікуванні. Люди згруповуються, об'єднуються.

Звичайно, коли йдеться про молоду, відносно заможну і порівняно здорову людину, все це переноситься легше. Тих, кому дуже скрутно, ви не побачите в оптимістичних роликах у TikTok або Instagram.

Читайте також: Щоденник війни: Біженські перспективи - зміна ролей

Воєнний злочин РФ геноцидального характеру

Жити в режимі ловців світла дуже виснажливо, і завжди є ті, хто цього не може пережити без вчасної допомоги.

Для мене є дуже важливим навіть не те, щоб світ нам співчував, багато болю і смертей взагалі не помічається, я б воліла, щоб світ розумів, що це масштабний воєнний злочин геноцидального характеру проти цивільних людей, його чинить російська федерація*. І якщо світ це не маркує саме так, він є німим і безвольним свідком масштабного злочину, інформаційна відкритість усього, що відбувається, не дасть сховатися за малодушним: ми не знали.

Я пишу, щоб знали. Ми дуже вітальна й вигадлива нація, у нас багато життя, оптимізму, опірності, дитячої радості. Нас бачать як нескорених, стійких, незламних людей, що висміюють ситуацію дотепними мемами, накривають частування у київських дворах, влаштовують дискотеки в мегамаркетах. У картинці світу українці не є ідеальною жертвою, бо вони не сірі, не вбогі, не коряться, а кадри буття киян не такі видовищні, скрутні та страшні.

Проте це наш, український метод справлятися, а не легкість того, що відбувається з нами. Це намагання почуватися живими, жити на характері, а не відсутність злочину, який вчиняють росіяни. Ми, українки та українці, тут і зараз є потерпілими від воєнного злочину росії*, яким не можна легковажити, як і підтримкою жертв.

*Авторську орфографію збережено

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.