Концтабір "Бухенвальд" звільнила армія США 11 квітня 1945 року після повстання в'язнів. З 1937 року через табір пройшли близько 250 тисяч осіб, приблизно 56 тисяч із них було вбито.

На відміну від більшості великих нацистських концтаборів "Бухенвальд" розташовувався не на окупованих гітлерівською Німеччиною територіях, а в самому центрі країни - навколо були десятки сіл, а також місто Веймар. 16 квітня 1945 року за наказом американського генерала Джорджа Патона близько 1000 городян змусили відвідати "Бухенвальд", щоб ті особисто переконалися, які звірства там творилися. Збереглися кадри веймарців, які з жахом дивляться на трупи в'язнів.

Багато жителів міста і тоді, і пізніше стверджували, що нічого не знали про табір. Офіційні заяви про це навесні 1945 року випустили міська влада і представники церкви. Однак німецький історик Єнс Шлай (Jens Schley) у книзі "По сусідству з "Бухенвальдом". Місто Веймар і його концтабір" 1999 року довів, що це не так. У 2018 році автор цієї статті в рамках наукової роботи особисто побував у селі Бухфарт і переконався в тому, що так: і Веймар, і навколишні села були включені в систему нацистського терору, вінцем якої був "Бухенвальд". Докладніше - читайте в матеріалі DW.

Концтабір в ідилічному сільському краю

"Бухенвальд" розташовувався в Тюрингії - зараз це одна з федеральних земель ФРН. У першій половині ХХ століття це був край сіл і маленьких містечок серед лісів і гір. Тюрингія стала першим регіоном Веймарської республіки, де націонал-соціалісти увійшли в місцевий уряд, ще 1929 року. Очільником МВС і міносвіти там став Вільгельм Фрік (Wilhelm Frick) від Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (NSDAP), майбутній очільник МВС "третього рейху". Саме він допоміг отримати німецьке громадянство Адольфу Гітлеру (Adolf Hitler).

На виборах у липні 1932 року NSDAP у Тюрингії отримала 42,5 відсотка голосів, новий земельний уряд очолив націонал-соціаліст Фріц Заукель (Fritz Sauckel). Він відіграв вирішальну роль у заснуванні концтабору "Бухенвальд", оскільки хотів, щоб його регіон став "зразковим націонал-соціалістичним гау (адміністративна одиниця в нацистській Німеччині, яка відповідала за регіональну партійну організацію NSDAP)". З 1936 року він став закликати створити концтабір під Веймаром Теодора Ейке (Theodor Eicke) - творця системи таборів СС.

Читайте також: Андрію Моїсеєнку незабаром сто років. Він пережив "Бухенвальд", а зараз мандрує світом

Як будували концтабір "Бухенвальд"

"Бухенвальд" побудували в липні 1937 року на горі Еттерсберґ, за три кілометри на північний захід від Веймара. Це місто любив і десятки разів відвідував "фюрер". На початок 1940-х у Веймарі було близько 70 тисяч жителів, половина працездатних були задіяні у держслужбі. Політичний і духовний клімат у місті визначався чиновниками, був виразно правим і націоналістичним.

Як зазначає у своїй книжці Шлай, територія на Еттерсберзі належала не до міста, а до міського округу. Але Ейке з СС відмовився включати "Бухенвальд" до складу довколишніх сіл Готтельштедт і Оттштедт, оскільки тоді грошові дотації співробітникам обчислювалися б за мірками сіл. "Спосіб життя співробітників СС відповідає багатому місту Веймару", - таку цитату Ейке наводить історик Єнс Шлай у своїй книжці.

Місцеве населення спочатку поставилося до табору насторожено. У листопаді 1937 року прокурор Веймара писав, що жителі незадоволені будівництвом табору і не хочуть мати з ним справ, "усі б зраділи, якби комусь із в'язнів вдалося втекти". Тоді він мав на увазі німецьких дисидентів, які стали першими в'язнями "Бухенвальду": комуністів, соціал-демократів, священників.

Влада Веймара влаштувала своєрідний торг із СС за дозвіл створити табір: есесівці пообіцяли взяти на себе витрати на будівництво, електро- і водопостачання, вивезення сміття. Чиновників запевнили, що для розміщення сімей персоналу табору не знадобиться житлоплоща в місті. Влада Веймара, очевидно, не розуміла розмаху планів СС і вважала табір звичайною в'язницею. Вони запитали про табірний цвинтар, їм відповіли, що він не знадобиться, оскільки тіла спалюватимуть. Ще одне їхнє наївне запитання було про те, чи не стануть в'язні після звільнення селитися в місті. В СС також пообіцяли, що такого не буде. У підсумку влада схвалила проєкт, зобов'язалася побудувати дорогу до табору, навчати дітей есесівців і забезпечити їм шкільний автобус.

Згодом жителі Веймара та околиць звикли до неоднозначного сусідства, підприємці стали активно використовувати працю ув'язнених. У документах мінфіну Тюрингії, де перераховані замовники "Бухенвальду", які платили СС за працю ув'язнених, у більшості рядків значаться підприємства Веймара. Серед них були будинки-музеї Шиллера і Ґете. У "Бухенвальді" музейники замовляли дерев'яні ящики, щоб зберігати цінності поетів. У концтаборі замовили й копії оригінальних дерев'яних меблів Шиллера, щоб оригінали не згоріли під час бомбардувань.

На міський вокзал прибували потяги з в'язнями з усієї Європи. До осені 1941 року жертв "Бухенвальду" спалювали в міському крематорії Веймара, лише пізніше у таборі побудували свій.

Згодом головним страхом тих, хто жив навколо, стало звільнення в'язнів. Тимчасовий бургомістр Веймара у квітні-травні 1945 року Еріх Клосс (Erich Kloss), який часто відвідував "Бухенвальд" із перевірками як посадовець, згадував, цитує історик Єнс Шлай: "Найсерйознішим занепокоєнням жителів було не стільки бомбардування Веймара..., скільки небезпека з боку в'язнів "Бухенвальду". Усім було зрозуміло, що наглядачі СС в останній момент втечуть, щоб уникнути помсти з боку в'язнів. У цьому випадку з боку кримінальників, які звільнилися, варто було б очікувати найтяжчих злочинів". Чиновник дав вказівку 30-річній доньці Андреа якнайшвидше пакувати рюкзак і тікати, якщо в'язні прийдуть до Веймара. Як згадувала дівчина, наприкінці 1944 року вона зустрічалася з родичем рядового СС, який працював у таборі, але "більшість зі сказаного ми сприймали за небилиці".

"Занадто багато хто були не співробітниками СС, а робітниками, працівниками картотеки, техніками, друкарками - лише менша частина з них носила партійні значки. Вони і були для мене німецьким народом. Вони знали точно все, що творилося навколо них і з нами", - писав австрійський письменник Жан Амері, який пройшов "Бухенвальд".

Читайте також: Звільнення "Бухенвальду". Вісімдесят років потому

Життєзабезпечення табору смерті

Адміністративно "Бухенвальд" став частиною Веймара, але по факту залишився серед земель веймарського округу. Безпосередніми його сусідами були невеликі села біля підніжжя гори - Еттерсбурґ, Оттштедт, Дасдорф. Примітно, що концтабір створили не у прихованій від сторонніх очей улоговині або хащі, а на горі. Німецький публіцист Ойґен Коґон (Eugen Kogon), який пройшов "Бухенвальд", писав, що за гарної погоди звідти добре було видно навколишні села і селян, які там працювали. Значить, і вони бачили, що відбувається на Еттерсберзі.

На висоті близько 480 метрів над рівнем моря був особливий клімат, туди важко було доставити воду, продукти, будматеріали. Перші в'язні викорчували ділянку листяного лісу, побудували дерев'яні бараки. Із самого початку гостро постало питання водопостачання. Поблизу табору не було джерел питної води. Довелося тягнути лінію 20 кілометрів завдовшки до місцини зі строкатим пісковиком на північний схід від містечка Бад-Берка. Її було невдало прораховано, тому "Бухенвальд" так ніколи і не впорався з нестачею води. Два артезіанські насоси і високонапірна гідростанція були готові лише у 1942 році.

Ще гірше було з табірною каналізацією. Спочатку там були тільки вигрібні ями. У бараках на ніч ставили відро, яке вже через кілька годин переповнювалося. У 1938 році через скупчення нечистот і нестачу води в "Бухенвальді" почалася епідемія тифу і дизентерії, що перекинулася на сусідні села. У таборі від тифу щомісяця помирали сотні людей, випадки хвороби реєстрували і в Веймарі. У фотохроніці інспекції СС збереглися знімки потоків нечистот, які течуть з Еттерсберґа вниз лісовими стежками.

Лише 1939 року після епідемії задумалися над будівництвом очисної установки. Її здали в червні 1941 року удвічі меншого розміру, ніж було потрібно. Тому довелося витратити ще п'ять мільйонів марок на очисні споруди.

Село Бухфарт поблизу "Бухенвальду"

Одним із десятків сіл навколо "Бухенвальду" був Бухфарт, за 10 кілометрів від концтабору. Обидва оточені буковим лісом, що відображено в назві. На прикладі цього села добре видно, як протікало повсякденне сільське життя поруч із концтабором.

Як і багато інших місць у Тюрингії, Бухфарт був відомий як курорт, куди приїжджали на відпочинок з усієї Німеччини. У невеликому селі з населенням близько 200 осіб було чотири гостьові будинки з рестораном (Gaststätte). Щоліта туди на відпочинок прибували близько 70 осіб. З початком війни туристи зникли, як і більшість чоловіків, натомість з'явилися десятки біженців із великих міст, що зазнавали бомбардувань, а пізніше - зі східних регіонів "рейху".

Населення села виросло і через остарбайтерів - підневільних робітників зі Східної Європи. Загалом під час війни у селі працювали 23 з них. Вихідців із СРСР за спеціальним наказом розділяли та позначати різними нашивками: українці, білоруси та Sowjetrusse ("радянські росіяни"). Із 23 робітників найбільше, як і загалом у країні, було українців - вісім. П'ять поляків, п'ять росіян (до них приписали татарина), чотири білоруси та чех. Смоленськ, Могильов, Мінськ, Ялта - до Бухфарта потрапили уродженці найрізноманітніших окупованих нацистами областей СРСР.

Остарбайтерів до Бухфарта не направляли з "Бухенвальду". Але якщо німецький селянин був незадоволений працівником, він міг "здати" того до табору. Після війни це інкримінували багатьом німцям, розстріляним та заарештованим за вироком радянського суду.

Політичний клімат у селі Бухфарт

Загалом політичний клімат у Бухфарті відповідав настроям у Веймарі та всій Тюрингії з поправкою на сільську неповороткість та аполітичність. У селі не було переконаних комуністів чи демократів, більшість можна було віднести радше до традиціоналістів, які приймають будь-яку владу.

Членів NSDAP до 1933 року в селі не було - майже всі місцеві чиновники слухняно стали членами партії у квітні 1933 року. Одним із них був місцевий лісник Гайнріх Пайч, який пізніше відповідав за прокладання водогону до "Бухенвальду" через навколишні ліси. 15 серпня 1938 року Пайч надіслав керівництву СС у "Бухенвальді" лист із проханням не псувати ліс і берегти дерева під час прокладання в'язнями труб. Пайча заарештували американці навесні 1945 року.

Читайте також: Секретні заводи в тунелях: хто і де виробляв таємну зброю Гітлера?

У самому Бухфарті нікого не заарештовували і не відправляли до "Бухенвальду" за опір режиму. Але такі випадки були в окрузі: у Бад-Берку вже в лютому 1933 року затримали чотирьох комуністів. У 1936 році селянина з Танрододи Людвіґа Альбана (Lüdwig Alban) затримали, у результаті чого він потрапив до "Бухенвальду" за те, що розкидав комуністичні листівки. У багатьох навколишніх селах і містечках терору зазнали свідки Єгови. У Бланкенгайні 1935 року за антидержавні висловлювання засудили землевласника Курта Мюнха (Kurt Münch). У серпні 1937 року подружжя Германна та Марію Гоффманнів (Hermann und Maria Hoffmann) звинуватили у прослуховуванні передач "Радио Москва".

Остання велика хвиля арештів в окрузі пройшла влітку 1944 після змови Штауфенберґа. 22-23 серпня гестапо заарештувало по всій Німеччині близько 5000 осіб, нелояльних державі, 742 з них потрапили до "Бухенвальду". У Бухфарті нікого не арештовували, але чистки були в навколишніх селах і містечках Бланкенгайн, Заальборн, Кіліансрода.

Ставлення до в'язнів "Бухенвальду"

Жителі навколишніх сіл не могли не знати про в'язнів "Бухенвальду", оскільки регулярно бачили їх. У концтаборі були так звані зовнішні команди - групи ув'язнених, які працювали поза табором. Їх під конвоєм СС виводили на об'єкти. Вони будували та ремонтували будинки, прокладали дороги, мостили тротуари, чистили автобан від снігу. Ув'язнених залучали на фабрики та підприємства на околицях, переважно у Веймарі.

"Ми, діти, бачили в'язнів, але дуже боялися. Усі говорили, що вони прийдуть і захочуть помститися за несправедливість. Таке відбувалося. Але в результаті мені ніхто нічого не зробив", - розповіла жителька Бухфарта 1933 року народження.

Ув'язнені "Бухенвальду" прийшли до села і після звільнення табору у квітні 1945 року. "Так, в'язні приходили до Бухфарта. Вони були в тюремних робах - зі смугами та єврейською зіркою. Наш гостьовий будинок був відкритий, там була моя мати. Це був квітень 1945 року. Коли прийшли американці і коли прийшли в'язні - це був один день. Ніхто з ув'язнених не залишився в Бухфарті. Їх було три-чотири людини. Їх всі боялися. Ніхто не знав, що буде. Вони були сповнені ненависті", - розповідала одна з місцевих.

Про в'язнів концтабору згадувала й інша жителька Бухфарта, яка зустріла їх на найближчій залізничній станції у квітні 1945 року, коли їй було 23 роки: "Рух поїздів був паралізований. При цьому там стояв локомотив з довгою чергою вагонів. Я була вражена, що молоді і люди похилого віку практично біжать звідти у бік річки Ільм, яку вони побачили зверху, з вокзалу. Вони голими зістрибували просто на наших очах, сміялися. Їм було байдуже, вони буквально стрибали у холодну воду. Для них це було перше за багато років купання на волі. Це були звільнені в'язні "Бухенвальду", здебільшого поляки чи росіяни".

Як розповіли співробітники музею на місці колишнього концтабору, у спогадах в'язнів найчастіше йдеться про те, що після звільнення ті чекали від місцевих жителів співчуття та допомоги, а отримували страх і ворожість. У квітні 1945 року багатьох ув'язнених відправили до американського шпиталю в Бланкенгайні поряд із Бухфартом. 265 із них померли від виснаження. Вони поховані на міському цвинтарі, серед них 65 євреїв.