Для НАТО настали ще складніші часи, ніж у перший рік президентства Дональда Трампа. Тоді різниця в оцінках російського вторгнення в Україну розділила Альянс - США плюс Угорщина та Словаччина проти решти членів. Ці протиріччя залишилися, хоча війна на Близькому Сході заступила зараз війну в Європі.
Погрози Трампа не налякали канцлера Мерца
Сьогодні до цього розколу додався новий. Президент Трамп фактично вимагає від союзників приєднатися до військової операції проти Ірану та допомогти розблокувати Ормузьку протоку. В інтерв'ю Financial Times Трамп попередив: на НАТО чекає "похмуре майбутнє", якщо європейці та Канада не допоможуть мінними тральщиками, не надішлють спецназ і взагалі рішуче не встануть на бік Вашингтона.
Європейці вочевидь не поспішають це робити. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц (Friedrich Merz) і міністр оборони Борис Пісторіус (Boris Pistorius) уже відкинули відправку німецьких військових в район Ормузької протоки. Скоріш за все, у тій чи іншій формі, скажуть "ні" й інші союзники.
"Ні" прозвучить не лише через брак техніки і особового складу чи через різницю у поглядах на Іран. Головним фігурам нинішньої американської адміністрації нема кого звинувачувати за свою стратегічну самотність, крім самих себе. Це вони, і перш за все президент Трамп, протягом року демонстрували, що обійдуться без союзників. Це вони ігнорували заклики європейців та канадців зайняти єдину позицію щодо російської агресії проти України. Це вони тримали іранську операцію у такому секреті, що не повідомили про неї навіть лідерів головних країн-союзниць.
Зрештою, це вони - разом із нинішнім ізраїльським керівництвом - провалили розробку політичної стратегії війни проти іранського режиму і не врахували реалістичну оцінку абсолютно очевидних ризиків для світового енергетичного ринку. Сьогодні американці намагаються незграбно імпровізувати ("А чи не підключити нам курдів? Хоча, може бути, не варто"), вимушено скасовують санкції проти Росії, а останніми днями то проханнями, то погрозами намагаються втягнути у вочевидь такі, що затяглися, бойові дії союзників.
Уроки Джорджа Буша на прикладі Іраку
На тлі цього хаосу корисно нагадати уроки минулого. Наприклад, операцію "Коаліції охочих" в Іраку проти режиму Саддама Хусейна 2003 року. "Пам'ятаєте, як Джордж Буш-молодший готував тоді вторгнення до Іраку? - сказав мені нещодавно знайомий високопоставлений західний дипломат. - Він заздалегідь заручився підтримкою провідних країн НАТО, погодив параметри операції, навіть прорахував, що, на відміну від війни за звільнення Кувейту 1991-го, доведеться діяти без підтримки ООН. Який контраст з поведінкою Трампа!"
Дійсно, сьогодні з Буша-молодшого глузують - мовляв, невміха і провінціал. Однак, якщо порівняти його дії з поведінкою Білого дому нині, то сміх виявиться недоречним. Серед союзників НАТО тоді теж не було повної єдності. Однак при цьому більшість членів Альянсу стала на бік Сполучених Штатів. Навіть сумнозвісна хронічним антиамериканізмом Іспанія приєдналася до іракської операції, надавши 900 військових (щоправда, в основному, для тилового забезпечення) і направила до Перської затоки кілька військових кораблів. До "Коаліції охочих" приєдналися майже 50 країн світу.
Проти були Франція Жака Ширака та Німеччина Ґергарда Шредера (Gerhard Schröder). Саме вони виступили тоді у ролі порушників єдності НАТО. Однак стабілізацію Іраку після повалення Саддама помітно підірвала невірна оцінка коаліцією внутрішньополітичної ситуації в країні, недооцінка національних та релігійних протиріч, що продовжували тліти під диктатурою партії Баас. З історії не викинути факти порушення прав людини під час окупації Іраку міжнародними силами. Однак повалення режиму Саддама Хусейна та захоплення Багдада пройшли стрімко, з мінімальними втратами міжнародних сил. Отже, порівняння з сьогоднішньою операцією проти Ірану буде на користь адміністрації Буша. У США та Ізраїлі явно недооцінили внутрішньополітичні та військові ресурси режиму мулл та його здатність встояти.
Трампу і Нетаньяху треба змінити курс?
Президент Трамп ніколи не виглядав так слабко, як зараз. Навіть його альтер его, віцепрезидент Джей Ді Венс, тихо зник із публічної сфери. Мабуть, він не хоче компрометувати своє політичне майбутнє участю у (поки що) невдалій війні. Опитування громадської думки також не на користь Дональда Трампа. Його погрози союзникам у НАТО звучать непереконливо: конгрес, який 1949 року ратифікував Північноатлантичний договір, не дозволить адміністрації завдати Альянсу істотної шкоди і тим більше вийти з неї. Війна проти іранського режиму, що затяглася, додає сміливості опонентам Трампа всередині Республіканської партії, її "атлантичному" крилу.
Висловлю припущення: якби Трамп заздалегідь покликав союзників допомогти йому і прем'єру Ізраїлю Біньяміну Нетаньяху, то не виключаю, що, наприклад, від британців і країн Центральної Європи він би якусь допомогу таки отримав.
Якби після цього американці та ізраїльтяни покінчили з тегеранською диктатурою, так само швидко, як Буш із багдадською, то решта Заходу з радістю скористалася б плодами "маленької переможної війни". Падіння іранського режиму було б благом для Близького Сходу, і не лише. Проте наразі цього не сталося.
Ірак вважається американською, і навіть ширше - західною невдачею. Але сьогодні країна, на відміну від епохи Саддама, не загрожує сусідам і не становить загрози регіональній безпеці. Вона очікувано розділена за етнічною та конфесійною ознакою. Однак як людина, яка була в Іраку при Хусейні, без вагань скажу: там сьогодні точно краще, ніж при режимі, який використовував хімічну зброю проти курдських поселень і страчував опонентів, розчиняючи їх в чанах із соляною кислотою.
Американському президенту та прем'єр-міністру Ізраїлю варто замислитися, нехай і з запізненням, про політичну стратегію своїх дій у Перській затоці та розробку нового плану - скажімо, планомірного виснаження ресурсів режиму мулл. Європа до нього навряд чи приєднається, але й завадити не зможе. А для початку Трампу варто зателефонувати до Техасу Джорджу Бушу і запитати його поради.
Коментар виражає особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle в цілому.