У грудні у Німеччині вийде друком книжка "Уроки конфлікту навколо України" (Lehren aus dem Ukrainekonflikt). У цьому збірнику зібрані статті провідних німецьких політологів, які спеціалізуються на Східній Європі. Дослідники докладно проаналізували, які висновки варто зробити західним політикам, а також інституціям, таким як НАТО або ОБСЄ,  із затяжного спровокованого Росією конфлікту і безуспішних спроб Заходу його врегулювати.

DW поспілкувалася з одним з укладачів і співавторів книги, професором Боннського університету Андреасом Гайнеманном-Ґрюдером (Andreas Heinemann-Grüder) про виклики, перед якими постає у цьому питанні новий німецький уряд.

Deutsche Welle: Пане професоре Гайнеманн-Ґрюдер, після анексії Криму Росією і з початку війни на Донбасі минуло вже більше семи років. Гадаєте, нині саме час робити висновки щодо того, наскільки адекватною є реакція Заходу на ревізіоністську політику Росії в Європі?

Андреас Гайнеманн-Ґрюдер: Ми бачимо, що з 2014 року конфлікт лише адмініструється. Немає жодних трансформацій, ситуація лише так-сяк тримається під контролем. І завжди залишається страх ескалації. Для нас ключове питання: чого навчив цей конфлікт такі інституції як НАТО, ЄС, ОБСЄ, міністерства закордонних справ задіяних країн. Адже до цього конфлікту Захід виявився абсолютно неготовим. Розвиток подій в Україні 2014 року став для Заходу несподіванкою і важливо зрозуміти, які висновки з цього були зроблені. Чи є готовність робити аналіз помилок і висновки? Це дало би шанс Євросоюзу, але й новому уряду Німеччини виробити новий підхід до конфлікту навколо України.

У своїй книзі Ви та Ваші співавтори присвятили значну увагу тому, щоби пересвідчитися, чи з'явилося у німецькому політикумі після семи років цього конфлікту принаймні розуміння мотивів, якими керується Росія, яка 2014 року анексувала Крим і, як Ви пишете, взяла під контроль частину Донбасу. Одні кажуть, що Москва робить лише те, що їй дозволяє зробити слабка реакція Заходу. Є й ті, хто підтримує російський наратив, що Росія реагує на експансію Заходу. Яке бачення Вам видається найбільш реалістичним?

Мотиви Росії формуються низкою факторів. Ключовий з них - це політична система Росії. Авторитарна і репресивна відносно власних громадян. Її визначає страх перед демократизацією і лібералізацією. Російська влада робитиме все, аби захистити цей авторитарний режим. У Москві побачили, як швидко посипався режим Януковича в Україні, такого сценарію Москва будь-що не хоче допустити. На мою думку, головний мотив агресивної зовнішньої політики Росії полягає у внутрішній політиці, не у діях Заходу. Москва не пропускає жодної нагоди для ескалації, аби випробувати реакцію Заходу. Там, де немає протидії, Росія використовує можливості, щоби розширити своє поле для маневру.

Ілюзії "нормандського формату"

Ангела Меркель (Angela Merkel), яка йде з посади федеральної канцлерки, більше семи років намагалася за столом переговорів, зокрема у "нормандському форматі", врегулювати конфлікт на Донбасі. Робилася ставка на санкції з одного боку і на конструктивний діалог - з іншого. Цей підхід виявився наївним?

У підсумку залишається велике протверезіння. Мінські угоди ґрунтуються на сподіванні, що можна повернутися до статусу кво до 2014 року. Що Росія погодиться на повернення Києву контролю над Донбасом на умовах автономії або децентралізації не лише де-юре, але й де-факто. Все це ілюзії. Поки у Росії зберігається військовий контроль над цими територіями, вона його не віддасть. Весь "нормандський формат" базувався на цих ілюзіях. Їх треба позбутися і сконцентруватися принаймні на вирішенні гуманітарних питань, аби полегшити життя цивільного населення цих територій. Ані політичного, ані економічного рішення не буде, якщо ніхто не хоче воювати з Росією.

Тобто, доки у Кремлі Володимир Путін, Ви не бачите виходу із ситуації?

Все навіть складніше. Ми не знаємо, що буде після Путіна. До влади після нього може прийти ще хтось із силовиків. Оскільки Захід не хоче воювати за Україну, а сама Україна не може протистояти Росії з військової точки зору, мусимо виходити з того, що контроль над Донбасом Москва зберігатиме ще дуже довго. Ще одне центральне питання, яке ми зі співавторами підняли у книзі - це суперечливість політики відносно Росії. З одного боку ми ухвалюємо санкції, з іншого - будуємо з Москвою "Північний потік-2". Тобто у Кремлі це розуміють так: західні політики говорять про санкції, а думають про газ.

Головним політичним прибічником "Північного потоку-2" є Соціал-демократична партія Німеччини, а хрещеним батьком цього проєкту - ексканцлер від цієї партії Ґергард Шредер (Gerhard Schröder). В Україні з цим пов'язують побоювання, що від уряду на чолі із соціал-демократом нічого хорошого чекати не слід. Що Ви можете на це сказати?

У СДПН є два табори, коли йдеться про відносини з Росією. Те, крило, яке було більш критичним до дій Кремля, останнім часом дещо ослабло. Частина критичних до Москви соціал-демократів більше не представлена у Бундестазі. Натомість і голова фракції СДПН Рольф Мютценіх (Rolf Mützenich), і співголова партії Норберт Вальтер-Борьянс (Norbert Walter-Borjans) є переконаними прибічниками діалогу з Росією за будь-яких умов. Ці політики у прагненні діалогу з Росією зазвичай дещо випускають з виду побоювання російської експансії з боку країн Східної Європи. У майбутньому уряді ключовим питанням буде те, де визначатиметься зовнішня політитка - у Відомстві федерального канцлера під керівництвом соціал-демократа Олафа Шольца (Olaf Scholz), чи у МЗС на чолі з представницею Зелених Анналеною Бербок (Annalena Baerbock).

В оприлюдненій днями коаліційній угоді подекуди читається почерк Зелениху питаннях зовнішньої політики. Дещо жорсткіший тон щодо Росії, анексії Криму і конфлікту на сході України перегукується з передвиборчою програмою цієї партії. Наскільки високі шанси у Зелених задавати тон у зовнішій політиці?

Дійсно, і вільні демократи, і Зелені, не є прибічниками проросійської лінії. СДПН під тиском цих партій важче буде просувати свої гасла у політиці стосовно Росії, ніж це було у попередньому уряді. Все залежить від того, наскільки Олаф Шольц хотітиме особисто контролювати російський напрямок. Коли востаннє при владі була коаліція у складі СДПН і Зелених, канцлер Ґергард Шредер по-суті зв'язував руки "зеленому" главі МЗС Йошці Фішеру (Joschka Fischer) у низці питань, зокрема, щодо захисту прав людини. Така ситуація може повторитися. У Анналени Бербок немає досвіду роботи у дипломатичному відомстві і в питаннях зовнішньої політики загалом. Вирішальним буде питання, чи будуть досвідчені люди на посадах державних секретарів.

Як забезпечити здатність України захищатися?

На початку розмови Ви зазначили, що новому німецькому уряду потрібен новий підхід до конфлікту на Донбасі. Часу на роздуми, схоже, немає. Росія знову стягує значні військові сили до українського кордону. Як на це має реагувати Берлін? Майбутня глава МЗС досі категорично виключала поставки зброї Україні, на що сподіваються у Києві. Чи вдасться зупинити Путіна лише більш жорсткою риторикою?

Важлива мета написання нашої книги полягала у тому, щоби бути відвертими. Якщо бути відвертими, то треба визнати: навіть якщо Україна поки не в НАТО, у неї все одно є легітимний інтерес захищатися від такого агресивного сусіда як Росія. Підтримувати Україну - це і підтримувати її обороноздатність. У лавах німецьких Зелених є пацифісти, які постійно тиснуть на гальма у цьому питанні. А в лавах СДПН є люди, які бояться провокувати Путіна. Тим не менше, я бачу лише два варіанти підтримати Україну на тлі агресивних дій Росії. Або до кінця цієї парламентської каденції надати Україні план дій щодо членства у НАТО, що досі блокувала Анґела Меркель. Або ж сказати, що ми будемо пліч-о-пліч з нашими партнерами у США підтримувати обороноздатність України. Зеленим зрештою доведеться визначитися, як саме вони готові підтримати Україну.

Тобто ключовий висновок Вашої книги - що так, як Німеччина дотепер допомагала Україні відстоювати територіальну цілісність, результату досягти неможливо?

Повернути Україні анексований Крим і окупований Донбас неможливо, щонайменше, поки при владі Володимир Путін. Але можна підвищувати тиск на Росію. США готові до цього. Не виключено, що Вашингтон підніматиме це питання, коли буде налагоджено співпрацю з новим німецьким урядом. У цьому контексті на порядку денному знову може з'явитися питання "Північного потоку-2". Якщо хотіти, цей проєкт ще цілком можна зупинити. Це було би тією мовою, яку зрозуміють у Кремлі. Зупинити цей проєкт - значить забрати у Росії важіль тиску. Якщо Вашингтон повернеться до цього питання, партіям нової коаліції доведеться визначатися - чи вони на стороні Джо Байдена, чи на стороні Володимира Путіна.