Міністерство закордонних справ (МЗС) Південної Кореї у понеділок, 28 вересня, викликало виконувача обов'язків посла України Андрія Вєшкіна через розкриття українською владою інформації про передачу двох північнокорейських військовополонених. Південна Корея висловила занепокоєння через те, що Україна заперечила наявність угоди про конфіденційність, заявивши, що такі дії "серйозно шкодять взаємній довірі та впливають на дружні зв'язки двох країн". У міністерстві закликали Україну до офіційних пояснень та вибачень.

Раніше президент Південної Кореї Лі Чже Мьон звинуватив Україну в порушенні домовленості про нерозголошення цієї інформації. Водночас в Офісі президента України у коментарі ЗМІ заявили, що Київ і не брав на себе зобов'язань не розголошувати факт передачі полонених.

Про те, які наслідки цей скандал може мати для відносин між обома країнами, DW розпитала старшого науковця Інституту політичних досліджень Асан у Сеулі Шіма Санґміна.

DW: Пане Шім, наскільки гучною ця історія є в Південній Кореї та чому вона привернула стільки уваги?

Ця історія почалася після того, як президент Південної Кореї заявив, що Україна не дотрималася обіцянки зберігати в таємниці передачу військовополонених. Однак річ у тім, що президент України (Володимир - Ред.) Зеленський не повідомляв нам, що справді існувала така домовленість. Тобто, ймовірно, тут маємо справу з певним непорозумінням між двома урядами.

Але після того, як президент Південної Кореї висловив свою позицію через особистий обліковий запис у соцмережах, повернути все назад уже було неможливо. Це фактично перетворилося на предмет публічної дискусії, хоча формально й не було офіційною заявою.

У перші дні після того, як президент порушив це питання, це справді стало великою темою для корейського суспільства. Але, гадаю, досить швидко інтерес згасає, бо в Кореї, очевидно, існує багато інших проблем і тем. Тож ця історія поступово відходить на другий план.

Зараз це питання, найімовірніше, залишиться на рівні міністерств закордонних справ Південної Кореї та України, які й займатимуться його врегулюванням. Водночас я не думаю, що воно матиме якийсь серйозний вплив на двосторонні відносини загалом. 

Ми ще повернемося до теми наслідків за мить, але поки про інше - ми знаємо, що протягом десятиліть перебіжчики та й загалом всі, кому вдавалося втекти з КНДР, були важливим джерелом інформації з перших рук для Південної Кореї про те, що відбувається по інший бік кордону, в цьому закритому й ізольованому суспільстві під диктаторським режимом. Тому багато хто зараз запитує: чому Сеул взагалі волів зберігати це питання у таємниці?

Як ви згадали, Південна Корея вже давно прагнула добитися передачі цих полонених. І зараз усі, схоже, задоволені тим, що ці двоє північнокорейських військовополонених перебувають під її опікою. Але ситуацію серйозно ускладнює те, що чинний уряд Південної Кореї намагається знайти нові шляхи для примирення з режимом Північної Кореї. У Сеулі вважають, що передача цих двох північнокорейських полонених може стати новим фактором, який завадить їхнім зусиллям із відновлення каналів комунікації. Ймовірно, саме тому уряд настільки обережно ставиться до того факту, що ці полонені тепер перебувають під опікою Південної Кореї.

А чи знаходить ця більш примирлива політика нинішнього президента Лі Чже Мьона широку підтримку в південнокорейському суспільстві?

Цей уряд справді просуває курс на більш мирні відносини з Північною Кореєю. Я можу вас запевнити, що це факт. Але водночас такий підхід не користується значною підтримкою серед населення, адже Північна Корея, очевидно, продовжує розвивати свою ядерну програму та посилювати військові загрози. Небагато людей вірять у те, що політика умиротворення з боку уряду Південної Кореї зможе суттєво змінити ситуацію найближчим часом.

Тому корейське суспільство доволі скептично ставиться до цієї нової політики зближення і сумнівається, що вона стане ефективним способом усунення нинішньої ракетної та ядерної загрози з боку Північної Кореї. Саме так загалом сприймає це суспільство. І воно не надто підтримує підхід нинішнього уряду навіть у питанні поводження з цими військовополоненими.

Тобто, ми говоримо про поляризацію?

Так, суспільство певною мірою поляризоване й розділене між прогресивно-ліберальним та консервативним таборами. І в багатьох питаннях громадської думки вони мають приблизно рівні позиції. Тому поділ виникає дуже легко. Але якщо говорити саме про це питання, про поводження з цими військовополоненими, то небагато людей підтримують уряд у його прагненні зберігати все в секреті нібито заради безпеки цих осіб. Можна сказати, що це радше урядова ініціатива, спрямована на те, щоб зберігати ситуацію навколо Північної Кореї та відносини з нею якомога стабільнішими й передбачуванішими.

У серпні з'явилися повідомлення, що Південна Корея допомагатиме Україні лише гуманітарно. Чи, на вашу думку, є серед південнокорейських еліт ті, хто виступає за військову допомогу?

Південнокорейське суспільство також досить рівномірно розділене щодо цього питання. Багато консервативно налаштованих громадян вважають, що поставки боєприпасів і військової техніки Україні були б правильним рішенням. Але інша половина населення переконана, що це не допоможе врегулювати ситуацію, а лише продовжить війну між Україною та Росією. 

Я не вважаю цей підхід ефективним, адже навіть якщо Південна Корея не надає боєприпаси, Україна знаходить власні способи продовжувати боротьбу з російськими силами, використовуючи винахідливі методи, такі як дрони та інші автоматизовані рішення. Тому я не думаю, що підхід Південної Кореї стане ефективним способом вирішення ситуації в Україні.

Під час спілкування з українськими посадовцями, особливо на сході країни, від них можна почути про часті візити делегацій з Південної Кореї, які переймають український досвід, у тому числі в галузі цивільної оборони. Невже цей обмін тепер зійде нанівець?

Безумовно, український досвід буде надзвичайно цінним для корейських збройних сил, адже вони не стикалися із сучасною війною безпосередньо й не мають досвіду реальних бойових дій. Переважно вони займалися штабними навчаннями та відпрацюванням сценаріїв. Тому передача реального бойового досвіду від українських військових була б надзвичайно корисним і дуже цінним ресурсом з військової точки зору. Водночас нинішній уряд також більш відкритий до ідеї відновлення відносин із Російською Федерацією, ніж до подальшого поглиблення співпраці з Україною.

І це, ймовірно, одна з причин, чому уряд дещо скептично ставиться до розширення військового співробітництва між українськими та південнокорейськими силами, попри очевидні військові переваги для Південної Кореї. Тому що наслідки справді можуть бути дуже негативними.

Наостанок, про наслідки для відносин. Чи варто очікувати, що ця історія завдала довгострокової або навіть непоправної шкоди, або ж це лише епізод, котрий через якийсь час забудеться і минеться?

На мою думку, ця історія справді залишить певний слід у двосторонніх відносинах, але ненадовго. Обидва уряди вже розуміють, що це питання не повинно перешкоджати подальшій співпраці між Україною та Південною Кореєю. Відповідні структури корейського уряду та міністерство закордонних справ розглядають цю ситуацію як частину стратегії виходу з конфлікту. Вони вимагали вибачень від України та українського уряду, але не наполягають на цьому надто жорстко. Вони також розуміють, що Україна не проситиме вибачення за те, що надала цій справі публічності. Тому, гадаю, ця історія залишиться лише своєрідною приміткою на полях двосторонніх відносин між Південною Кореєю та Україною. І якщо ситуацію вдасться належним чином владнати, то з плином часу вона поступово втратить свою гостроту - принаймні таким є мій прогноз.