У Німеччині з'явився оркестр, який заснували біженки з України. Нині він виступатиме у Берлінській філармонії.
Реклама
Він називається "Мрія", адже вони мріють займатися музикою попри війну. Біженки з України заснували оркестр в екзилі лише в березні. З того часу до нього долучилося вже 30 музиканток и музикантів.
Одна з музиканток, що долучилася до проєкту нещодавно, - Маргарита Гринивецька. Диригентка театру опери і балету в Одесі втекла від війни невдовзі після її початку. Вона домовилася з двома подругами спільно займатися музикою. "Я не могла собі уявити, що наш перший спільний виступ відбудеться на такій великій сцені як Берлінська філармонія", - говорить вона у розмові з DW. У вівторок, 10 травня, оркестр "Мрія" виступить у Берлінській філармонії із програмою, яка поєднує німецьку класику й українську сучасну музику.
Робота з великою мережею
Цей концерт, організований спільно з благодійною організацією Alliance4Ukraine, присвячено у першу чергу волонтеркам і волонтерам, які надають допомогу Україні та біженцям із країни, які прибувають до Німеччини. Оркестр також співпрацює з ініціативою Берлінської філармонії для пошуку роботи для професійних мисткинь та митців з України. У пошуку житла, місця для репетицій або локації для концертів допомагає також засноване у 2018 році гамбурзьке товариство Culture Connects. Голова товариства Роман Огем (Roman Ohem) вже упродовж семи років організовує камерні концерти з українськими музикантками і музикантами в Німеччині. За допомогою свого друга віолончеліста Лева Кучера (Lev Kucher) він створив сайт оркестру Mriya.de.
Допомога для самодопомоги
"Для мене все це дуже особиста справа, - розповідає Огем в інтерв'ю Deutschen Welle. - За допомогою наших контактів ми просто склали список відомих музикантів-біженців з України. Вони внесли себе у нього, аби ми їм допомогли".
Роман Огем під час війни в Сирії допомагав музикантам з цієї країни і брав участь у сирійському оркестрі в екзилі, граючи на скрипці. Нині ж він допомагає українським митцям у різних бюрократичних питаннях. На його думку, це допомагає митцям розкритися і сконцентруватися на творчості. Адже драматургію, програму і план репетицій музикантки і музиканти складають самі.
Першокласна програма в Берліні
Усі учасники оркестру, серед яких останнім часом з'явилися й чоловіки, працювали на батьківщині професійними музикантами. Його засновницею є відома альтистка Катерина Супрун. Ганна Цуркан, яка під час концерту в філармонії виконуватиме соло на скрипці з "Карпатської рапсодії" українського композитора Мирослава Скорика, є лауреаткою численних міжнародних конкурсів і учасницею національного симфонічного оркестру України. А Маргарита Гринивецька, перш ніж стати диригенткою в Одесі, співпрацювала, серед іншого, з відомою українською диригенткою Оксаною Линів, зокрема, у Баварській державній опері в Мюнхені, а також у єгипетському Луксорі.
У програмі концерту в Берлінській філармонії окрім концерту для двох фортепіано з оркестром у мі-бемоль мажорі Вольфґанґа Амадея Моцарта (Wolfgang Amadeus Mozart), який виконуватиме відома українська піаністка Катерина Титова і лауреат багатьох премій Артем Ясинський, також відомий концерт для скрипок у ля мінорі Йоганна Себастьяна Баха (Johann Sebastian Bach).
Окрім того, виконуватимуть музику українських композиторів, таких як Валентин Сильвестров. Його "Тиху музику" для струнного оркестру нині виконують на багатьох концертах у Німеччині. Також, серед іншого, виконуватимуться твори відомого українського композитора Мирослава Скорика, який написав багато творів для струнних оркестрів.
Виконання музики з батьківщини викликає у Маргарити Гринивецької багато емоцій. Вона помітила це під час диригування концерту у Вільнюсі. "Я ледь не розплакалася, коли усвідомила, що життя, яке в нас було в Україні, вже ніколи не буде таким, як раніше, - говорить вона. - Я не знаю, коли я зможу повернутися в мою улюблену Одесу, у мій дім, додому. Тому для нас дуже важливо грати цю музику і мати цей зв'язок із нашою країною".
Реклама
Більшість в оркестрі - жінки
В оркестрі "Мрія" представлені переважно виконавиці струнних інструментів і кілька дерев'яних духових інструментів. Чоловіки грають у ньому лише тимчасово, розповідає Маргарита Гринивецька. "Усі чоловіки зараз - солдати, і ми боремося, так би мовити, на культурному фронті, це теж наше завдання", - додає вона. Роман Огем нині докладає зусиль до того, аби професійні музиканти, які втікають від війни, отримали дозвіл виїхати за межі України. Нині ж отримати його дуже важко. "Вони можуть виїхати за кордон лише у тому разі, якщо їхня музична служба приносить більше користі війні, ніж служба зі зброєю в руках", - зазначає Огем.
Маргариті Гринивецькій у Німеччині часто здається, що війна поступово сприймається як нормальна ситуація. "Тому для нас важливо показати, що війна - це погана ситуація і що Україні терміново потрібна допомога і підтримка", - говорить вона.
Підтримка з ентузіазмом
Якщо хтось думає, що українські музиканти безкоштовно отримують місця для виступів, він помиляється, розповідає Роман Огем. "У філармонії нам треба заплатити 11 тисяч євро оренди, знижки там немає. І я особисто зі своїм німецьким рахунком і товариством поки що отримав 11 тисяч євро боргів", - додає він.
Невелика стипендія, яку він отримував під час пандемії як вільний митець, теж пішла на благодійні проєкти. "Наші концерти на 100 відсотків благодійні, тобто все, що залишається після вирахування витрат, одразу йде в Україну", - говорить він. Концерт у Берлінській філармонії відбудеться за підтримки Німецького оркестрового фонду. Кошти, отримані за продані квитки, підуть на медичну допомогу жертвам війни. Для біженок і біженців з України концерт безкоштовний.
Поверніть мені моє життя. Історія української біженки
28:33
Історії українок, які втекли до Німеччини від війни
В умовах війни вони ухвалили складне рішення - залишити свою батьківщину. Деякі з них виїжджали без найменшого уявлення, де шукати притулку. DW поговорила з українськими жінками, які тепер живуть у Німеччині.
Фото: DW
Олександра поїхала з Києва 23 березня. Зараз живе у Бергіш-Гладбаху: "Я хочу додому, але поки не можна. Іноді хочеться все кинути та поїхати до Києва, навіть якщо там бомблять. Тут важко - чужі люди. Я все одно повернуся, коли дозволять. Ми повинні зберегти якнайбільше українських життів, щоб потім відбудувати країну. Ця думка допомагає мені впоратися з ситуацією".
Фото: DW
Її спогади: "15 березня я вирішила, що треба їхати. Поруч підірвали метро. Я прокинулася від того, що стіни трясуться. О 7-й ранку я вийшла і додому більше не поверталася. 23 березня сіла на потяг до Львова. Ночувала у подруги. 26 березня Львів бомбили. Я сиділа в підвалі й думала: "Боже, дай дожити до завтра". У Львові дізналася, що волонтер возить до Богуміна. З Чехії поїхала до Німеччини".
Фото: DW
Олександра народилася у Кіровограді. 19 років жила у Києві. "Я мешкала у хорошому місці, в гарній квартирі, у будинку на Подолі, у старому місті, в історичному центрі. Працювала в IT-компанії", - розповідає вона. На фото: будинок у Києві на проспекті Лобановського, неподалік від бомбосховища, де під час обстрілів перебувала Олександра.
Фото: privat
Про перші дні війни, проведені у підвалі, вона згадує так: "На третій день їжа почала закінчуватися. У мене не було сил навіть гумку для волосся зав'язати. У підвалі був туалет і умивальник, можна було помити посуд, але душ прийняти не можна. У підвалі весь час сидиш, усе затікає". На фото: Олександра на підземному паркмайданчику в Києві.
Фото: Privat
"У Німеччині всі допомагають. Волонтери дали одяг, є гуманітарна допомога, їжа, щомісячна соціальна допомога. Для мене головна проблема - незнання німецької мови. У всіх відомствах без німецької важко. Якби я знала мову, я вже працювала б. У мене лише українська, російська, англійська. Незрозуміло, чи я надовго тут", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Олена виїхала з дітьми з Київської області 10 березня. Нині живе у Кельні: "Я народилася на Донеччині. Авдіївка - моя батьківщина. Ми прожили під обстрілами вісім місяців у 2014-2015 роках. І тут... 24 лютого. Боже, я ніколи б не повірила, що війна... Одну війну закінчили б. Я була в шоці, просто не могла повірити". У селищі Клавдієво-Тарасове Олена жила з 2015 року.
Фото: DW
Про перші два тижні: "У самому селищі російських військових не було. Але поруч Буча, Макарів, Бородянка… Там уже обстріли були страшні. З усіх боків були російські чи українські військові, і вони через нас перестрілювалися. Я вирішила, що краще зберу валізи і поїду. Залишитися - усім ризикувати. Не тільки життям, а й здоров'ям - своїм і дітей. Можуть скалічити, можуть зґвалтувати".
Фото: DW
Олену з дітьми вивезла незнайома сімейна пара своєю машиною. "Чули, що можуть бути російські блокпости: якщо не сподобається машина, може початися обстріл. Стан - груда нервів. Не знала, як посадити дітей. Всередині на задньому сидінні поставили рюкзаки, хоча розуміли, що від куль це не врятує. Виїхали, дякувати Богу, тихо. На дорогах лежали трупи в українській військовій формі".
Фото: DW
"Я перейшла кордон біля Перемишля. Нас відвезли до табору для біженців. У Польщі приймали дуже добре. У таборі були волонтери з різних країн. Звичайні люди на своїх машинах. Знайшла перекладача, він познайомив мене з хлопцями з Німеччини. Пауль і Тім - з Кельна. Я вирішила їхати до Німеччини. На фото: черги за гуманітарною допомогою в Київській області.
Фото: privat
Олена вважає, що їй дуже пощастило. "Раніше ніколи не була тут, але це була єдина країна, куди я хотіла. Пауль і Тім допомогли мені знайти житло. Тут я почуваюся добре і спокійно. Думаю, що ми залишимося в Німеччині. Діти пішли до німецької школи, вивчають мову, я також. Ми уже двічі тікали від війни, хочу, щоб мої діти виросли у спокійній обстановці", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Тетяна поїхала з Харкова 5 березня. Нині живе у Бонні. В Україні вона провела з дитиною три тижні під обстрілами. "Моя 10-річна донька була дуже налякана, часто плакала і весь час питала: "Мамо, я ж тут не помру?" Виїздити було страшно, але дивитись на дитину в такому стані сил більше не було", - розповідає жінка.
Фото: DW
Про свій від'їзд: "До Львова ми дісталися за п'ять днів, звідти - до Польщі. Польські прикордонники ласкаво посміхалися нам, постійно говорили, що ми тепер у безпеці, допомагали нести сумки. Волонтери зустріли нас із іграшками для дітей, гарячою їжею та цілими мішками предметів першої необхідності, пояснювали маршрути до Німеччини". На фото: донька Тетяни у бомбосховищі.
Фото: privat
З Польщі Тетяна з дочкою вирушили до Німеччини: "Ми поїхали з великою валізою та кількома сумками. У Берліні на вокзалі ми ненадовго зайшли в магазин і залишили валізу на платформі. Коли повернулися, її вже не було. У Бонн ми прибули 11 березня. Нас з донькою безкоштовно поселили у невеликій кімнаті в готелі".
Фото: DW
Тетяна вдячна Німеччині та іншим європейським країнам за допомогу: "Хоча я перебуваю в безпеці, серце моє залишилося у Харкові, з рідними та близькими мені людьми. Щовечора я читаю новини про те, що знову бомбардували, що знову когось поранили і є убиті. Щоранку обдзвонюю тих, хто залишився, у сподіванні, що дадуть відповідь, скажуть, що з ними все добре".
Фото: DW
Під час зйомок донька Тетяни ховалась під ковдрою. "Моя дочка займається з психологом, у неї психологічна травма. Вона запитує, чи не нападе Росія на Німеччину. Нещодавно ми йшли вулицею і почули петарди. Вона притулилася до мене і кричала, що треба ховатися. Мої аргументи на неї не діють. Коли вона залишається в номері одна, то нерідко ховається у ванній", - розповідає жінка.
Фото: privat
Інна розповідає, що до Німеччини вона з Ксенією приїхала до знайомих, які запропонували тимчасово зупинитися у них. Діти навчаються зараз у своїх українських школах у режимі онлайн. Жінки вдячні усім, хто надавав їм допомогу житлом та речами, каже Інна.
Фото: DW
Ксенія та Інна виїхали з Одеси. "Ми живемо у незнанні, не маємо гадки, що далі буде. Ми чудово розуміємо, що нам доведеться відновлювати свою країну. Зрозуміло, що довгий час не буде роботи, постраждала економіка, до цього всі українці готові. Але ж якби якісь терміни були, а так виходить, що ніхто не розуміє, що далі робити, це найскладніше", - кажуть вони.
Фото: DW
В інтерв'ю DW Ксенія згадує: "24 лютого пролетіло над нашим будинком. Швидше за все, збивали ракети. Ми досі боїмося цих звуків. Діти можуть їх забути, але ми ніколи не забудемо. У місті почалася паніка. У магазинах люди змітали усе, на заправках - черги. Я зателефонувала кумі. Ми побігли купувати продукти, памперси. Спали всі у нас вдома в коридорі на підлозі. На машині виїхали до Придністров'я".
Фото: privat
У Придністров'ї Ксенія та її кума Інна прожили два тижні. "Через те, що Придністров'я надто проросійське, чоловіки сказали нам їхати звідти, - каже Інна. - Дорогою зламалася машина, ночували в Румунії, Угорщині, Австрії. У Відні волонтери на вокзалі допомогли з безкоштовними квитками. З Відня ми вже потягом їхали до Німеччини". На фото: сумки, з якими Інна та її син приїхали до Німеччини.
Фото: DW
Інна (на фото) хоче повернутися до Одеси. Ксенія додає: "Страшно, хочеться додому, ми тут гості, а їхати не можна, чоловік категорично не дозволяє. Я була кілька разів на межі, коли хотілося просто повернутися, незважаючи на війну. Я ніколи не виїжджала зі свого міста. Якби чоловік був зі мною, я б, можливо, по-іншому почувалася. Він удома, патрулює нашу вулицю".