Василь і Людмила залишили на сусідів своїх курей, кіз і собак. Пенсіонери кинули все нажите і поїхали до кордону, рятуючись від війни. Так вони опинились у селищі Джурджулешти, що у трикутнику трьох країн - України, Молдови і Румунії. Подружжя тікає з села поблизу містечка Татарбунари, що на Одещині. Всі пожитки вмістилися у червону валізу вагою з десять кілограмів.

Півтори години ці літні люди йшли пішки з українського прикордонного пункту пропуску до селища Джурджулешти на кордоні Молдови й Румунії. Вони промерзли до кісток - на дворі лише два градуси тепла, дме потужний вітер. Між Україною і Джурджулештами курсує автобус. Але Василь і Людмила вирішили йти пішки. "Було би дуже боляче бачити обличчя жінок з малими дітьми у переповненому автобусі", - із сумом каже Людмила. Василь додає: "Я душевно не в змозі чути плач цих дітей, про яких неможливо сказати, коли вони взагалі зможуть знову побачити рідний дім", - каже чоловік.

Перед втечею подружжя знову чуло попередження про бомбові удари вночі. "Коли ж спати, як взагалі жити у таких умовах?", - запитує Людмила.

Росія як табу

Подружжя не хоче говорити про Росію, про політику і війну. Схоже, вони досі бояться когось звинувачувати у тому драматичному становищі, в якому опинилася їхня країна. 

Пенсіонери сподівалися на спокійне життя на старості. "Після десятиліть важкої праці ми хотіли пожити кілька років, насолоджуючись заслуженим відпочинком. Замість того нам доводиться тікати від війни", - каже Василь. Усе життя вони були простими робітниками.

Румунська прикордонниця телефонує зі свого мобільного двоюрідному брату Людмили. Він має зустріти родичів у Джурджулештах. Василь і Людмила чекають на брата у просторому приміщенні, в якому румунські волонтери пропонують чай і каву всім, хто хоче зігрітися.

Але літнє подружжя не хоче ані їсти, ані пити. Вони думають лише про те, щоб якнайшвидше втекти подалі від кордону. В Австрії у них двоє дорослих дітей. Василь і Людмила сподіваються доїхати до них.

У розкішному авто на Захід

Щодня тисячі українців перетинають кордон у Джурджулештах. Здебільшого власними машинами. За даними місцевої влади, три чверті прибулих рухаються далі, до західного кордону Румунії. Станом на суботу, 5 березня у Румунії подали заявку на отримання притулку 2400 українців. 

На кордоні надзвичайне скупчення дорогих автівок. Більшість з них належать заможним одеситам. Двоє українців перетинають кордон на розкішному білому Audi Q7. Чоловік і жінка показують паспорти прикордонникам і поспіхом залишають контрольно-пропускний пункт.

Волонтерка Маріана, яка вже три години стоїть на холоді і роздає біженцям безкоштовні сім-карти, роздратована. "Багато біженців страшенно мерзнуть, їм нема на чому їхати. А цих лише двоє у такій величезній машині", - зітхає вона. Маріана - українка, але вже 15 років живе у Румунії. З початку війни вона допомагає біженцям на кордоні, зокрема перекладами. Батькам Маріани пощастило. Вони приїхали в гості до доньки за лічені дні до того, як усе почалося.

"Я погоджуся на будь-яку роботу"

У великому приміщенні, в якому годують новоприбулих українців, подекуди видно більше румунських волонтерів, ніж втікачів з України. На румунському боці кордону для прийому людей створені всі умови, все працює злагоджено. Однак перш ніж потрапити до Румунії, треба ще пройти молдовський КПП, де і утворюються черги. І в Румунії, і в Молдові люди дуже солідарні з біженцями з України. Українцям, що тікають від війни, допомагає чимало волонтерів. Організовано безкоштовний транспорт і тимчасове житло. У Джурджулештах багато автобусів з молдовськими номерами. Вони везуть біженців до румунського міста Галац.

Серед біженців, що прямують повз Джурджулешти і жінка з міста Кілія на Одещині, де вона працювала бібліотекаркою. Вона їде до Румунії разом з подругою - у кожної по двоє дітей. Для жінки з Кілії це вже друга втеча, розповідає жінка DW. 2014 року їй довелося покинути домівку у Криму після анексії півострова Росією. Вона ніколи більше й чути не хоче про росіян. Більше ніколи не хоче вертатися. У Кілії вона закрила на ключ двері щойно купленої квартири і пішла, не оглядаючись. 46-річна жінка розлучена, їй доводиться виживати самій з двома дітьми. "Я візьмуся за будь-яку роботу", - каже вона у розмові з DW.

Починати все з початку на новому місці буде нелегко. Адже доведеться вчити мову. Жінка каже, що зробить все можливе, аби її діти змогли отримати за кордоном вищу освіту - "аби вони більше не повертались до країн колишнього СРСР". Ніколи там не було щастя в її житті, каже жінка. Навіть у ранній юності.

У Джурджулештах їй уже краще, ніж вдома. Принаймні не чути вий сирен. Як складеться життя далі, жінка не знає. Одне з найзаповітніших бажань, які в неї є, стосується людини, через яку вона вже двічі втрачала домівку: "Я хочу, щоби Путін сів до в'язниці".