У дні Франкфуртського книжкового ярмарку половина моєї стрічки у Facebook рясніла фото висвітлення українських подій, стендів, інтерв’ю etc. Було приємно бачити на полицях знайомі та впізнавані книжки, над якими працювали твої друзі та знайомі, на виступах письменників - цікаву аудиторію, зауважити фото видавця з твоїми книжками на стенді, словом, бути частинкою цього великого книжкового механізму, подумки дякувати організаторам за добре зроблену роботу.
Інша половина стрічки і далі дописувала у своїй "бульбашці" про біль війни: про деокуповані міста і села, про ціну втрат і смертей, яку за це звільнення довелося заплатити, про обстріли енергосистеми, відключення світла, страждання цивільних, тобто українців, які є мішенню у цій війні - всі, а не якась окрема група. Яка література? Яка поезія? Адорно би вкотре занімів, коли б читав звіт Європейської комісії про вбивства та насильство над мешканцями окупованих російською армією територій. Але - мовчання неможливе.
Читайте також: Франкфуртський ярмарок: у центрі уваги - українські книжки
І ось, на тлі яскравих стендів з українськими книжками у Франкфурті-на-Майні я бачила їхніх недавніх читачів, а часто й авторів: хтось у бомбосховищі, хтось зі зброєю в руках, хтось із валізою. А хтось спокійний як козак Мамай - один із найпопулярніших іконографічних героїв українського народного живопису ХVII-XIX століть, що зображує сидячого воїна, який грає на кобзі чи бандурі, з неодмінними атрибутами: дуб і шабля на ньому, кінь, спис із прапором, штоф і чарка. Традиція війни і скороминущість життя, короткий відпочинок, щоб сісти і проспівати якусь тогочасну українську думу, своєрідну речитативну героїчну пісню-поему, зафіксувати, зберегти історію і піти далі стояти за свою землю, і так століттями, до і після. Мовчання не дало б тоді фольклору, хронік, літератури, не сформувало б нас. Зараз кожен український письменник/ця теж трішки такий Мамай.
Книжки, що стояли на полицях у Франкфурті, не народилися тільки за роки незалежності України. Це невеличка частина української літератури, що бере свої початки з староруських пам'яток ХІ століття і триває донині. Літератури, що містить усі стилі, притаманні європейській літературній традиції, починаючи з середньовічних літописів і закінчуючи постмодерними текстами.
Її розвиток був непростим через формування в умовах панування різних держав, репресії та заборони української мови і друку (як це знайомо зараз, коли окупанти у ХХІ столітті знищують українську літературу, забороняють її викладання тощо).
Утім, попри це пригнічення, українська література переживала розкішні сплески, коли цьому дозволяв історичний контекст, тобто були успіхи у створенні власної державності та зміцненні модерної культурної ідентичності. Так, наприклад, українська барокова література, що, як і значна кількість української давньої архітектури того часу, багато чим завдячує силі й прагненням гетьмана Івана Мазепи, розкриває перед нами спадщину письменників, філософів та викадачів давніх українських академій та колегій.
Читайте також: Франкфуртський книжковий ярмарок: без Росії, але з Україною
Знищений російською ракетою на Харківщині музей Григорія Сковороди, чи не найвидатнішого барокового філософа України, як і розбомблений харківський університет його імені - це символічний і, на жаль, не безпрецедентний вчинок цієї війни. Його крилатий вираз: "Світ ловив мене, але не спіймав" прочитується зараз із особливою гостротою.
Безперечно, завдяки кількості пам'ятників Тараса Шевченка у світі це ім’я добре асоціюється із "обличчям" української літератури, адже як й інші поети-романтики, він спричинився до українського національного пробудження. Молодий художник Петербурзької академії мистецтв, селянин, що зачаровує своїми талантами мистецькі та аристократичні кола, серед яких багато представників давніх шляхетських українських родин, поет, що досить неохайно ставиться до своїх поетичних нотаток, яким судилося стати символом волелюбності, співчуття слабким і боротьби з цензурою - це лише кілька штрихів до чуттєвого портрету митця замолоду, адже помер цей "дід у смушевій шапці" невдовзі після заслання, у віці лише 47 років…
Ще одним дуже важливим для української літератури періодом став модернізм у всій своїй мозаїці. Я могла б розповісти вам про дуже багато, про драми Лесі Українки (її "Кассандру" нещодавно поставили у Лондоні), про улюблений імпресіонізм Михайла Коцюбинського і його ідилічне життя на острові Капрі, про прозу і драматургію Володимира Винниченка, письменника, художника і політика, що прагнув створення Української Народної Республіки у 1918-1919 роках і після захоплення України "червоними" був змушений емігрувати до Франції, де продовжував такі любі йому традиції натюристів (жив у Парижі й на острові Іль-дю-Леван, творив і помер у Мужені).
Як співупорядниця антології "Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)", де на восьмистах сторінках оживають тексти близько сорока авторів, а в декого з них і біографії, я б розповіла про футуризм Михайля Семенка, про багатьох із тих, що стали іменами "Розстріляного відродження" - цей термін в українській літературі позначає знищене радянською владою літературно-мистецьке покоління 20-30-х років ХХ століття. Декому з них пощастило: так, поет і художник Василь Хмелюк емігрував до Праги, а згодом - Парижа, тому не дивно, що на пошуковий запит Vasyl Khmeluk в інтернеті виринуть здебільшого його французькі полотна з різноманітних галерей та аукціонів.
А ще в німецькому перекладі цього року в австрійському видавництві Septime Verlag опублікували повість Віктора Домонтовича (справжнє ім’я - Віктор Петров) "Дівчина з ведмедиком" (1928) - блискучий зразок соціально-психологічної прози. Домонтович - письменник, філософ, антрополог, археолог, вчений, котрому закидають співпрацю із радянськими спецслужбами. Як би там не було, але широко відомим як український письменник він став відносно недавно, лише після здобуття незалежності. Петров плідно працював над урбаністичною та інтелектуальною прозою, як і, наприклад, Валеріан Підмогильний, автор роману "Місто" (1928).
Таких мало знаних за кордоном книжок та пластів, що їхнє прочитання прямо залежить від перекладу - сотні. Спасибі кожному перекладачу, що обирає "своїх" письменників і вміло з’єднує, немов канал, різні мови та контексти. Адже працювати з українською літературою для багатьох стало дуже особливою, майже особистою справою сподвижництва. Лише кілька років тому розгорнули свою діяльність українські профільні інституції: Український інститут та Український інститут книги. Торік першою лауреаткою Drahomán Prize (премії, що покликана підтримати роботу перекладачів, які відкривають світу українську літературу) стала Клаудія Дате. В її арсеналі - переклади Сергія Жадана, Олександра Ірванця, Тані Малярчук, Марії Матіос, Андрія Куркова, Наталі Ворожбит та багатьох інших українських авторів. На премію її було номіновано з перекладами німецькою мовою поетичної збірки Сергія Жадана "Антена" (видавництво Suhrkamp) та роману Олексія Чупи "Казки мого бомбосховища" (видавництво Haymon Verlag).
Читайте також: Юрій Андрухович: Російське суспільство поки що деградує
Тобто тільки зараз, як наслідок трьох десятків років незалежності держави, українська література отримала повноцінне розуміння її суб’єктності та, відповідно, більший інтерес за кордоном. Але її традиція і шедеври не народилися сьогодні, тим паче, не у горнилі цієї війни. І на її сторінках відображено найрізноманітніші теми та жанри.
А закінчу я свій невеличкий екскурс цитатою із "Польових досліджень з українського сексу" Оксани Забужко: "… український вибiр - це вибiр мiж небуттям i буттям, яке вбиває, i цiла лiтература наша горопашна - лиш зойк приваленого балкою в обрушенiм землетрусом домi: я тут! я ще живий! - та ба, рятувальнi команди щось довго дляються, а самому - як його викопаєшся?"
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.