За понад три роки повномасштабної війни в Україні сформувався наймасовіший жіночий рух в історії. Тисячі матерів, дружин, доньок, бабусь, тіток та наречених розшукують військовослужбовців, які опинились у російському полоні або зникли безвісти на полі бою. Об'єднані в офіційні громадські організації чи неформальні групи, вони обмінюються фотографіями, співпрацюють, а часом і сваряться з держустановами та подорожують всією країною, сподіваючись почути бодай крихітну звістку про своїх рідних. Детальніше - в матеріалі DW.

Вікенд надії

Обміни полоненими зазвичай оповиті туманом секретності - український Координаційний штаб до останнього не повідомляє журналістам точний час та місце, де відбувається передача військовослужбовців, забороняє розголошувати розташування шпиталю, куди українців везуть на перший медичний огляд. Попри це на подвір'ї однієї з чернігівських лікарень з самого ранку юрмиться кілька сотень цивільних в очікуванні автобусів з кордону.

Пенсіонерка Надія з Хмельниччини не пропускає жоден обмін ось уже рік - щоразу з самого ранку із кількома землячками вона долає півтисячі кілометрів автобусом. Її 41-річний син Олександр Королюк з 67-ї механізованої бригади зник безвісти під Оріхово-Василівкою на Бахмутському напрямку ще в лютому 2023 року. "Я шукаю і надіюся, ось і сьогодні чекаю", - простодушно розповідає жінка під час одного з останніх обмінів, підсуваючи ближче до камери табличку із кількома знімками.

Фотографії синів, чоловіків, батьків та наречених - різної якості та розміру: від поліграфічних транспарантів до кишенькових карток, роздрукованих на домашньому принтері - в руках абсолютно в усіх. Їх наполегливо просять показати в ефірі чи надрукувати в газетах - вважається, що із кожною згадкою шанси відшукати близьку людину зростають.

Чоловіки у цій делегації в помітній меншості. Чернігівчанин Віктор Корогод приходить на обміни ось уже пів року, відколи його син Олександр зник на Покровському напрямку. "Ніяких більше новин не було, але ми віримо, що він живий. Росіяни ж донедавна ніякої інформації не давали. А хлопці, що виходять кажуть: багато полонених у списках досі під номерами. Може й наш серед них", - каже чоловік, що попри поважний вік і сам продовжує службу в чернігівському ДФТГ.

Читайте також: МКЧХ: Ми не можемо вриватися до полонених, але маємо інструменти впливу

У пошуках морпіхів

У притінку лікарняних яблунь ховаються від пекучого сонця вже цілі об'єднання родин. Вони групуються за бойовими бригадами, земляцтвами чи навіть за номерами російських колоній, де утримують їхніх рідних.

Штандарти 36-ї бригади морської піхоти впадають в око здалеку - об'єднання родин її бійців одне з найпримітніших на всю країну. Понад 1300 з них потрапила в полон ще в Маріуполі і чекає на обмін вже четвертий рік. За весь цей час Ольга Ганжала з Умані змогла передати 34-річному синові Євгену лише один лист, від нього ж не отримала жодного повідомлення.

"Великий обмін" 23-25 травня вже четвертий для неї. "Я приїжджаю аби підтримати наших морпіхів. А ще, може, зустріну когось, хто бачив сина в таборі - розкажуть, як він, і де", - ділиться вона сподіваннями.

"Такого відчуття, як цього разу, у мене ще не було. Я коли вдома знімала зі стіни прапор, сказала; Назаре, я йду за тобою", - підхоплює її сусідка Валентина Очеретна зі Жмеринки, чий молодший син, 36-річний Назар Очеретний, офіційно вважається зниклим безвісти ще від початку квітня 2022 року. Втім, нової інформації про нього вона не отримує ані в травні, ані в червні. 

Однак, жінка не втрачає надію - військовослужбовці з маріупольського гарнізону, обміняні раніше, бачили його в таборах Оленівки, Кінешми, Шахти. "Я надавала цю інформацію в Координаційний штаб, вони навіть зв'язувались з тим хлопцем, який його бачив, і він все підтвердив. Але Назар все одно рахується зниклим, як це так - сама не розумію", - бідкається Валентина.

Обидві жінки приїжджають на обміни з Києва - там родичі бійців 36-ї ОБрМП ось уже рік стоять безперервним пікетом біля найближчого до Верховної Ради перехрестя, намагаючись таким чином хоч якось пришвидшити обмін морпіхів. Поширена серед багатьох думка - 36-ту бригаду нібито не міняють навмисно, бо частина її бійців здалась у полон добровільно. Минулої осені секретареві Координаційного штабу Дмитрові Усову навіть довелось спростовувати це на спеціальному засіданні парламентської слідчої комісії - мовляв, військовослужбовців маріупольського гарнізону відмовляється обмінювати РФ через те, що більшості з них окупаційна влада "шиє" воєнні злочини проти мирного населення.

Читайте також: Українка про російський полон: Жінки-наглядачі були набагато жорсткіші

"Народна розвідка"

Уже після того, як безпосередній обмін відбувся десь на кордоні, родичам звільнених військовослужбовців починають надходити автоматичні повідомлення від Координаційного штабу. У різних куточках натовпу вони відлунюють радісними зойками - втім доволі не густо. Більшість же береться вишукувати знайомі прізвища у списках обміняних, що дивним чином виринають у тематичних Telegram-каналах та Facebook-групах.

Кільканадцятеро жінок, що 23 травня разом приїхали автобусом з Сумщини, підпирають поліцейський паркан та рамку металошукача - за ними окрема частина подвір'я, куди й прибудуть автобуси зі звільненими. На транспаранті наймолодшої Світлани - численні татуювання її нареченого, Олега Галушки, нацгвардійця з бригади "Кара-Даг", зниклого минулого червня на Запорізькому напрямку. "Можливо бачили ось це тату в Луганській області в колонії, але це не точно, тому чекаємо", - розповідає вона.

Найстарша та найтендітніша, Майя, переймається, що не зможе протиснутись крізь натовп. Ось уже понад рік вона шукає молодшого сина Алішера Мубінова, бійця 110-ї механізованої бригади, зниклого на Покровському напрямку на четвертий день після "учебки".  Цього разу роздрукувала його маленькі фотографії, щоб роздавати звільненими з полону - може впізнають: "Він у мене примітний - з родимкою".

Усе що відбувається далі, формально нібито є урочистою зустріччю - представники Координаційного штабу терпляче пояснюють, як саме вітати військовослужбовців, за що дякувати, про що не запитувати - словом, як мінімізувати стрес у вчорашніх бранців. Втім, виходить не завжди вдало - кільканадцять метрів від автобуса до приймального передпокою на бійців ллється нескінчений потік прізвищ та бойових напрямків, номерів бригад та колоній, в руки лізуть сотні фотографій. Лише одиниці знаходять в собі сили зупинитись та вишукувати знайомих, відповідати на питання чиїхось матерів та дружин, спілкуватись з журналістами.

"Дуже важко, так багато облич", - винувато посміхається Юрій з оркестру тої самої 36-ї бригади морпіхів і зі стосом фотографій зникає у лікарняному передпокої.

Читайте також: Що бачили свідки страти українського полоненого? Репортаж із суду над російським військовим

У розшуку - десятки тисяч 

Попри хаотичність дійства таку процедуру впізнання вважають ефективною як родичі військовослужбовців, так і координаційний штаб з питань проводження з військовополоненими. Речник штабу Петро Яценко називає її "народною розвідкою". "З минулого серпня на це місце відбувається певне паломництво, люди хочуть миттєвої залученості. Може, в цьому не було б і особливого сенсу, але вважається, що присутність родичів нібито допомагає в тому, щоб полонені прийшли до тями і зрозуміли, що їх люблять і шанують", - пояснює він.

Координаційний штаб і сам опитує колишніх полонених: вже на реабілітаційних базах у розслабленій і дружній атмосфері їх просять пригадати максимальну кількість сусідів по камері чи етапу. Проте і без "народної розвідки" не обійтись - ніхто краще за матір чи дружини не впізнає військовослужбовця на нечітких російських відео, що миттю розлітаються профільними Telegram-каналами. В одному з найбільших - "Списки знайдених і полонених" - майже 122 тисячі підписників, щодня там публікується близько десятка нових імен та облич.

Скільки ж всього українських військовослужбовців потрапили в полон та зникли безвісти? Офіційні структури намагаються не розголошувати цю інформацію через постійний процес розшуку і уточнень списків. "Ми просимо рідних завжди повідомляти нам про будь-які зміни: якщо людину опізнали на фотографіях, чи якщо військовослужбовця розшукав в полоні Міжнародний комітет Червоного хреста. Чим швидше ми про це дізнаємось, тим швидше почнемо працювати над обміном", - переконує Петро Яценко.

Є й альтернативні підрахунки. Анонімний проєкт UALosses, посилаючись на публікації у відкритих джерелах, станом на кінець травня перелічував поіменно понад 6 тисяч полонених. Зниклих безвісти було майже 65 тисяч.

Родичі більшості з них, на жаль, ніколи не дочекаються своїх близьких. З часом кількість неідентифікованих полонених у Росії знижується, пояснюють у Координаційному штабі: якщо в 2022-2023 роках серед звільнених під час обмінів виявляли до третини тих, кого вважали зниклим безвісти, то в останніх обмінах таких "сюрпризів" не було зовсім. Втім, відмовлятись від надії ніхто не хоче. "Саме для цього ще і потрібна присутність близьких на обмінах - це дає людям підтримку. Вони бачать: цей механізм працює - приїжджає автобус і об'єднується родина, навіть якщо їхніх близьких цього разу не звільнили", - пояснює Яценко.

Промінці світла

"Після обмінів стає важко, знаєте як: от була надія і наче зникла", - ділиться враженнями від триденного травневого обміну чернігівчанка Тетяна Литвяк. Серед натовпу незнайомих облич вона шукає когось, хто знав би її батька та двоюрідного брата. 50-річний Валентин Сова з 61-ї механізованої бригади зник напередодні нового року у Суджанському районі Курщини. 21-річний Микола Дмитрук з 38-ї бригади морпіхів - в червні 2024 у плавнях Херсонщини. Дядько Сергій Губський зник 1 вересня під Покровськом, лише в квітні близьким повернули його тіло...

Попри втому та розчарування за два тижні Тетяна знову у натовпі жінок, що зустрічають полонених - у футболці з портретом батька та синьо-чорним транспарантом завбільшки з неї. "Я хочу, щоб мою історію почули. Бо я знаю - я не одна, таких сімей багато. Ми всі хочемо, щоб наших рідних реально шукали, щоб зниклі безвісти не втрачалися серед статистики. А тих, хто повертається з полону, зустрічали з повагою - аплодували, обіймали, плакали разом з ними", - пояснює вона, звідки черпає сили.

Та й між обмінами в активісток об'єднань родин військовослужбовців чимало справ - зустрічі з Координаційним штабом, пікети та акції пам'яті, відкриття меморіальних дощок, а часом і поїздки на закордонні конференції. "Хочеться робити благі справи, хочеться не лише бути голосом, а й бути тим промінцем світла для родин, який нагадує їм, що про них не забули", - розповідає Катерина Музлова, донька ще одного полоненого морпіха з Маріуполя Олега Музлова. Очолюваний нею благодійний фонд "Серце в дії" береться за все - від міжнародної адвокації звільнення полонених до допомоги родинам з оформленням державних виплат.

Петро Яценко нараховує понад 150 офіційних громадських організацій та неформальних об'єднань родичів полонених. Постійне спілкування з ними для Координаційного штабу - "одна з важливих неофіційних місій": щодня представники штабу проводять по кілька групових зустрічей. "Ми завжди раді, коли родини об'єднуються й створюють свої організації - так їм легше отримувати відповіді на спільні запитання", - запевняє речник.

Втім, співпраця не завжди конструктивна. Яценко критикує деякі родини та їхні об'єднання: мовляв, вони часто-густо ведуться на російські провокації чи просто шахраїв, зливають конфіденційні дані чи влаштовують мітинги, "бо Зеленський не хоче обмінів". У відповідь Координаційний штаб критикують за недостатню роботу по тих чи інших напрямках: у попередньому обміні зовсім не було "азовців", до того - мало морпіхів, вкрай рідко повертаються полонені з Курщини чи Запоріжжя. "Кожен успішний обмін - це завжди потік незадоволення від тих, чиїх близьких поки що не вдалось знайти та звільнити. І так буде навіть після останнього", - підсумовує речник Координаційного штабу.