Вузьким коридором повільно йде згорблена сива жінка - вона пересувається за допомогою ходунків. Інша бабуся сидить на стільці. Вона дивиться чи то на букет польових квітів, чи то крізь них. Біля телевізора збирається група пенсіонерів - щойно почався серіал.

Пів сотні людей похилого віку живуть у цьому благодійному притулку на околиці Харкова. Його заснувала місцева архітекторка Ольга Клейтман. У лютому 2022 року, коли Росія почала повномасштабну війну проти України, жінка разом із іншими волонтерами допомагала літнім людям, які залишилися самі на околицях міста, під постійними обстрілами.

Майже одразу волонтери зрозуміли, що не можуть щодня обходити всіх стареньких, та почали евакуйовувати їх із небезпечних районів. Клейтман згадала про одного зі своїх клієнтів, який ще до війни хотів побудувати приватний геріатричний пансіонат. Вона попросила його про будь-яке приміщення для стареньких, і він здав в оренду колишній гуртожиток.

"Харків - столиця переселенців"

Клейтман незадоволена станом приміщення. Адже воно не пристосоване для маломобільних людей, яких тут майже половина. У триповерховому гуртожитку немає ліфту, у коридорах і кімнатах - недостатньо простору для колісних крісел та ходунків, нарікає волонтерка. "Це страшенно незручно - люди опиняються майже в увʼязненні", - каже Клейтман, показуючи простору терасу, яку почали облаштовувати на другому поверсі. Ремонт у решті кімнат робили за кошти приватних пожертв, так само купували побутову техніку.

У притулку живуть люди з Харківщини, Донеччини та Луганщини, які з різних причин залишилися без житла або догляду. "Зараз Харків - столиця переселенців. У нас багато людей, які обрали Україну. Вони поїхали не в Росію, а сюди. Вони довірили нам своє життя, - розмірковує Клейтман. - Ми не ставимося до цього прихистку як до місця, де помирають. Він для того, щоб підтримали у важкі часи". Переважна більшість із мешканців притулку має родичів, які не можуть або не хочуть за ними доглядати. Дехто, хоч і має вціліле житло, не може там жити без постійного догляду. "У нас жила бабуся, якій було 100 років і 5 місяців, коли вона до нас потрапила. А її сину - 80. Він не міг ані підняти її, ані помити. Але він відвідував її тут", - розповідає Клейтман. 

Крім спалень і ванних кімнат, тут є кухня і медичний кабінет. "У нас працюють люди, які раніше не працювали в цій системі, і тому в них немає тієї мозолі на душі, щоб не відчувати чужий біль", - каже Клейтман.

Медсестра Тетяна Кухар раніше працювала у швидкій. Вона бере з кабінету бинти й медикаменти і йде до однієї з мешканок - робити перевʼязку. Тетяна уважна до своєї пацієнтки, звертається до неї лагідно, на імʼя. Але бабуся незворушно похмура.

"З Бахмуту, з фортеці"

Це 82-річна Людмила Мушніна із Бахмуту. "З фортеці, - додає жінка. - Де все розбите". Жінка самотня - її чоловік помер понад 20 років тому, а доньки не стало напередодні повномасштабної війни. Волонтери евакуювали Людмилу до Кіровоградської області, де живуть родичі її чоловіка. Вони надали їй квартиру. "Але не безкоштовно, я платила оренду", - обурюється жінка.

Людмила дивиться крізь нас - вона майже не бачить. На Кіровоградщині їй зробили операцію на нозі, і анестезія дала ускладнення на зір, каже жінка. "Я нічого не розрізняю. Я не користуюся телефоном. Навіть коли мені дзвонять, я не можу знайти кнопку. Бачу лише силуети. Я осліпла, - ледь не плаче Людмила. - А коли я осліпла - хто мені квартиру здасть? Кажуть: у нас немає грошей, щоб потім іншу квартиру купляти. От мене сюди - як у будинок престарілих".

Вона дивиться у бік своєї сусідки, що сидить на ліжку навпроти й привітно посміхається. "Скільки вже з нею живу, але її обличчя не знаю", - знизує плечима Людмила. "Яка тут дружба - у 82 роки? Всі зрячі, а я сліпа. Одна така на все відділення. От з ким я подружилась", - сумно посміхаючись, плескає по ліжку жінка.

Її сусідка - 83-річна Валентина Дементьєва. "У мене проблеми з ногами. Я впала, і ноги відмовили. Мене забрали в лікарню, там пролежала кілька днів. А потім мене сюди направили. І тут мене лікують", - розповідає про себе Валентина. Вона - із Харкова. Тут опинилась, бо потребує догляду, але лишилась сама. Її чоловік помер, дітей вони не мали. Крім того, племінник чоловіка намагається успадкувати квартиру - вона належить покійному, який не був офіційно одружений із Валентиною. "Я не знаю, як усе буде. Стільки прожити і опинитися тут… Я вже так втомилась. У мене немає сил", - зітхає жінка.

Читайте також: Програма "єВідновлення": постраждалих багато, грошей мало

"Донька мене забере"

У сусідній кімнаті - також двоє бабусь. 73-річна Марія Натальченко сидить на ліжку, на тумбі - деревʼяні пірамідки. Вона повільно складаєї їх, тренуючи руку, паралізовану внаслідок інсульту. Жінка - із села Буди на Харківщині. Вона має не лише будинок, а й сина. "Є у мене один син, дорослий", - відповідає Марія.

Вона не хоче про нього говорити. Натомість згадує свої заняття із реабілітологом Крістіаном - волонтером, який приїхав до Харкова із США. "Отаку іграшку він мені привіз, щоб я складала, - показує деревʼяні пірамідки жінка. - А ще ми з ним ходимо, розробляємо ноги. І Данилівна мені допомагає".

Данилівна - 89-річна Ольга Жадан із села Штормове на Луганщині. Напередодні повномасштабного вторгнення жінка приїхала у Харків до доньки. Та мала доглядати за матірʼю, яка проходила реабілітацію після перелому шийки стегна. Однак у перші дні повномасштабного вторгнення донька потрапила в автокатастрофу і опинилась у лікарні із численними переломами.

Ольга залишилася сама в квартирі. Вона потребувала догляду, тож донька влаштувала її у цей притулок. "Звісно, вона мене забере. Але бажання - повернутися туди, де я живу. Хочеться на батьківщину. Де мої батьки поховані", - каже жінка. Її село окупували росіяни. "Чекаю, поки звільнять, - каже Ольга і виправляє саму себе. - Звільнимо. Будемо сподіватись, що буде наша перемога. Не може бути такого…".

"Не може бути, щоб не було України", - жваво продовжує її сусідка Марія.

"Якщо щось було би треба від нас, пенсіонерів, я би все віддала, аби це припинилось", - із сумом додає Ольга.

Читайте також: Звільнені міста й села: як Україні повернути не лише території, а й громадян?

"Стареньким надали студентські гуртожитки"

"У цих людей немає альтернативи", - каже організаторка притулку Ольга Клейтман. За її словами, у відповідь на звернення із проханням про допомогу для її прихистку міська та обласна адміністрації нагадали, що переселенці можуть оформити державні виплати - від двох до трьох тисяч гривень.

Представниця благодійного фонду "Артдача" Василіса Гайденко, яка також допомагає переселенцям на Харківщині, спочатку не зверталась до місцевої влади, бо розраховувала на волонтерські ресурси. Крім того, вона хотіла вивезти людей далі від Харкова, де на той час було небезпечно. Разом з іншими благодійними організаціями, зокрема "Х-Траверс", Гайденко займалася евакуацією стареньких за кордон - в державні пансіонати в Австрії та Литві - та в більш безпечні регіони України.

Після деокупації Купʼянська у вересні минулого року волонтери стикнулися з новою хвилею переселенців, серед яких було чимало самотніх літніх людей. Гайденко на кілька днів поселила їх у волонтерський штаб. Вона звернулась до обласної адміністрації, і там надали студентські гуртожитки для тривалого проживання. Вони, однак, виявилися непридатними для проживання маломобільних людей, тож хворих літніх людей поселили в міські лікарні.

Загалом, за даними Гайденко, їй із колегами вдалося знайти прихисток для майже тисячі самотніх літніх людей. Евакуація з прифронтових громад Харківщини триває досі, зазначає волонтерка. Для транспортування маломобільних людей "Х-Траверс" має дві машини швидкої допомоги. Евакуйованих досі везуть у харківські гуртожитки, а також до тимчасового прихистку, облаштованого благодійною організацією "Схід-СОС".

Читайте також: "Горе - як море". Репортаж із табору, де психологи працюють із сиротами війни

"Ми не могли залишити їх на вокзалі"

"Коли ми налагоджували процес евакуації, постало питання, куди селити людей. Адже ми не могли просто довезти їх до Дніпра й залишити на вокзалі, - розповідає Оксана Куянцева, членкиня правління "Схід-СОС". - Ми робили багато запитів до міністерства реінтеграції та міністерства соціальної політики. Там відповідали, що місць для розміщення просто немає". DW звернулась за коментарем до міністерства соціальної політики, але на момент публікації тексту відповіді не отримала.

У партнерстві з іншими благодійними організаціями "Схід-СОС" узявся за облаштування транзитних шелтерів та місць компактного проживання. Перший тимчасовий прихисток відкрили у Дніпрі на базі центру соціальної адаптації людей з інвалідністю "Океан добра". Такий же транзитний шелтер пізніше відкрили і в Харкові. Ще чотири заклади, розраховані на постійне проживання понад 500 людей, є в Умані. В Івано-Франківській області "Схід-СОС" облаштував три прихистки на 130 людей. На Закарпатті - 37 місць у психоневрологічному пансіонаті. Усі заклади обладнані для потреб маломобільних людей, тож значна частина мешканців - самотні літні люди.

"Жоден із шелтерів не побудований з нуля, - пояснює Куянцева. - Зазвичай ми робимо це у співпраці з місцевою владою". Ремонт та облаштування одного об'єкту обходиться фонду у майже десять мільйонів гривень. Ці кошти вони беруть у міжнародних фондів. Місцева влада зазвичай сплачує менше - до трьох мільйонів. "Але вона бере на себе зобов'язання утримувати цей заклад, зокрема платити за комунальні послуги та виплачувати зарплати для персоналу, - зазначає Куянцева. - Крім того, люди, які там проживають, заключають угоду, за якою 75% їхньої пенсії йде на оплату їхнього перебування там".

"З місцями завжди була проблема"

Керівник гуманітарної місії “Проліска" Євген Каплін зіткнувся із проблемою прихистку самотніх літніх людей ще в 2014 році, коли почав займатися евакуацією мешканців Донеччини та Луганщини. "Тоді стало зрозуміло, що є категорії громадян, які не можуть влаштуватися до державних закладів. Навіть тоді, коли там ще були місця. Хоча з місцями завжди була проблема", - зазначає Каплін.

Зокрема, право на проживання в геріатричному закладі мають самотні пенсіонери та люди з інвалідністю першої та другої груп. "Але є, наприклад, 96-річний дідусь із селища Миронівський, яке 2014 року перебувало на першій лінії. Ми забрали його з холодної квартири, привезли в один із благодійних притулків. Питаємо, де його діти. Син - у Москві, полковник російської армії, дочка - теж у Москві, військова викладачка. Тим не менш, ми з ними звʼязались, і син-полковник сказав: "Напишете нам, коли він помре", - розповідає Каплін і додає. - Хоча із точки зору закону він мав живих дітей".

У 2017 році його колега Євген Ткачов також відкрив притулок для самотніх літніх людей у Часовому Яру. Із початком повномасштабного вторгнення заклад евакуювався на Хмельниччину. Гуманітарна місія "Проліска" і зараз евакуює самотніх стареньких та шукає для них прихисток. "Недавно вивозили з Торецька лежачу жінку, яка не виходила з квартири п'ять років. За нею доглядали сусіди, - розповідає Каплін. - Та коли в будинок влучила ракета, сусіди роз'їхалися. Вони подзвонили нам на гарячу лінію і попросили евакуювати цю жінку. І у нас був цілий квест - знайти місце, щоб її влаштувати. Зрештою її погодився прийняти державний заклад на Вінниччині. І так щоразу".

"Це наша відповідальність"

Шукати фінансування для благодійних притулків досить складно, скаржаться волонтери. Гранти від міжнародних фондів надаються на певний термін. А пожертви від громадян починають зменшуватися, зазначає Ольга Клейтман. Її притулок обходиться у пів мільйона гривень на місяць. "Зараз у нас немає постійних спонсорів. Оренду платимо тоді, коли є гроші", - додає волонтерка.

Тим не менш вона планує побудувати поруч сучасний притулок на понад 200 людей. "Ми хочемо, щоб там була бібліотека, ресторанчик. У нас є реабілітолог, і він хоче мати кімнату, де б могли займатися багато людей одночасно. Ми повинні зробити так, щоб ми самі не боялися туди попасти", - каже Клейтман, показуючи проєкт. Його кошторис - 20 мільйонів доларів. "Ми маємо надію знайти спонсорів", - каже волонтерка. Один корпус має бути комерційним, а другий - благодійним, що буде утримуватись за рахунок першого. "Щоб не залежати від пожертв", - пояснює Клейтман.

"Бабці та дідусі усе це побудували, - каже Клейтман, роззираючись старим гуртожитком, де наразі розташований її притулок. - І зараз вони залежать від нас. Це наша відповідальність - зробити так, щоб їхні останні роки пройшли в затишній атмосфері".