Чесно кажучи, я досі не розумію, чому ця війна почалася, чому вона триває та яким може бути її кінець - коли та якою ціною. Я не обирав війни, і мене ніхто туди не відправляв. Для мене війна - архаїка, повернення до логіки грубої сили у час, коли людство говорить про колонізацію Марса.

Але коли війна вже прийшла в мій дім, переді мною - людиною, яка ніколи не тримала в руках зброї - постало питання вибору: залишитися спостерігачем чи стати учасником. Моє рішення долучитися до війська - це не стільки про обов'язок, скільки про можливість бути суб'єктом, а не об'єктом історії. Про право не бути жертвою обставин.

З часом війна перестала бути для мене абстракцією й стала глибоко особистою. Вона вже перетворилася на рутину, стала частиною мого повсякденного життя. Я не помічаю в собі якихось глибоких психологічних змін - можливо тому, що вони вже відбулися і просто стали звичними. Я вже не дуже уявляю, як це - жити інакше.

Мій біль - це друзі, яких уже не повернути, і зруйновані місця мого минулого. Я бачу, що відбувається в прифронтових містах. Але особливо гостро переживаю, коли атакують Київ. Після кожного обстрілу я пишу близьким одне й те саме: "Як ви? Чи є світло? Чи не холодно вдома?"

Криза піхоти

Людей руйнують не лише бої як такі. Попри всі розмови про технологічність сучасної війни, усередині війська залишаються проблеми, що накопичувалися роками. І сьогодні вони починають ламати людей швидше, ніж ворог на передовій.

Масові випадки СЗЧ в армії з'явилися не тому, що військові раптом стали боягузами чи перестали бути патріотами. Причина в тому, що люди у фронтових підрозділах просто почали закінчуватися - фізично й морально. 

Сценарій завжди схожий. Підрозділ не виводять на відновлення. Час на позиціях зростає до нелюдських строків. Поповнення або немає, або воно не готове до того, що на нього чекає. Після того як узимку 2023 року я дістав поранення й мене евакуювали, з мого взводу - із тридцяти людей - на позиціях залишилося лише п'ятеро побратимів. Решта на той момент були поранені або загинули.

Після цього починаються рішення в стилі тактики "гасіння пожеж". У піхоту перекидають водіїв, кухарів, мінометників, зенітників, військових з підрозділів забезпечення й очікують, що вони - без відповідного досвіду - утримуватимуть рубежі. Натомість вони теж отримують поранення, гинуть або йдуть у СЗЧ - і те, що мало б розв'язати проблему нестачі піхоти, лише поглиблює її.

Ціна відсутніх ротацій

Є межа того, що людина може витримати. Якби ротації відбувалися регулярно, людей на позиціях змінювали частіше, а умови служби були бодай трохи людянішими - ми б не бачили на фронті ситуації, яка склалася зараз. Ми часто вимагаємо від солдата бути героєм, але забуваємо дати йому можливість інколи бути просто солдатом - підготовленим, забезпеченим всім необхідним і хоч трохи відпочилим.

Авжеж, через масове застосування дронів ротації з "нуля" стали значно складнішими. Захід на передові позиції й вихід з них через "кілзону", що нині тягнеться на багато кілометрів від лінії фронту, потрібно розробляти як окрему спецоперацію з детальним плануванням маршрутів, відстежуванням ворожих дронів та координацією з підрозділами радіоелектронної боротьби. Однак за сприятливих погодних умов ротації можливі - і життєво необхідні.

Адже коли піхотинець проводить на позиції в середньому по 60 діб (за повідомленнями ЗМІ, рекорд перебування на "нулі" нині становить 472 дні - понад рік і три місяці!), говорити про ефективність виконання завдань складно. Рівень бойового стресу там такий, що він буквально з'їдає людину зсередини. 

Нерівний тягар війни

Так, війна справді стала значно більш дистанційною. Безпілотники сьогодні значною мірою виконують функції ураження противника та постійного контролю над полем бою. Це великий технологічний крок уперед. 

Проте навіть тут є проблема - це координація. Є підрозділи БПЛА, які працюють у тісній зв'язці з піхотою. І є ті, хто діє автономно, орієнтуючись переважно на власні результати. Як наслідок, їхня робота не завжди відповідає тому, що в конкретний момент критично потрібно солдату на землі.

У підсумку все зводиться до того, що лінію оборони тримають не технології, не звіти й не статистика уражень. Її тримають конкретні люди в окопах. І від того, як довго вони зможуть там залишатися - і залишатися боєздатними - напряму залежить майбутнє країни. А цих людей катастрофічно не вистачає.

Я не фахівець із критичної інфраструктури чи бронювання. Але коли кількість заброньованих уже перевищила мільйон чоловіків, а в тилу ти бачиш, як група комунальників призовного віку по кілька днів фарбує невеликий міст, важко позбутися відчуття, що зі справедливим розподілом людей щось не так.

Ілюзія переговорів

На цьому тлі розмови про мирні переговори для солдатів звучать зовсім інакше, ніж для цивільних. Серед військових, з якими я спілкуюся, мало хто бачить у них реальну перспективу для України. Новини про можливе припинення вогню лише створюють ілюзію, яка мало співвідноситься з тим, що відбувається на полі бою.

Для людей, далеких від фронту, новини про зустрічі перемовників створюють враження, що мирний процес уже запущено - ніби розв'язка ближче, ніж учора. З'являється відчуття певного "перелому" - наближення миру або хоча б перемир'я. Але для тих, хто безпосередньо у зоні бойових дій, не змінюється нічого: артилерія працює так само, штурми тривають, дрони літають, люди гинуть.

Я дуже хочу помилятися. Хочу якнайшвидше повернутися до своєї сім'ї. Але поки реальність виглядає так, що ця боротьба триватиме ще довго.