Рівно посередині вересня в Берліні відбулись особливі читання, що їх можна вважати меморіальними. Йшлося про 20-ту (а фактично 21-шу) річницю одного з найбожевільніших міжнародних проєктів, які коли-небудь було реалізовано на нашому континенті - Літературного Експресу Європа-2000. Я донині люблю про нього розповідати і, якщо мене передчасно не здолає деменція, то розповідатиму правнукам. Не всі 104 письменники, серед яких був і я, протрималися до кінця тієї розтягнутої на 45 днів і, що важливіше, стільки ж ночей великої залізничної пригоди. Але понесені втрати такі нечисленні, що ними можна знехтувати: у фіналі тієї п’янкої одісеї за маршрутом Лісабон - Москва - Берлін нас усе ще налічувалося більше сотні.
На берлінські ювілейні читання я з відомих ковідних причин не потрапив, але, зворушений запрошенням, принаймні помандрував іще раз думками в те жахливо незабутнє літо 2000-го. І згадалася мені не Португалія чи Франція й не Бельгія чи Естонія. Згадалася мені Білорусь.
Її не об'їдеш. Вона в самому центрі Європи, про яку нам тоді йшлося.
Читайте також: Десять історій про те, як сучукрліт обживав Німеччину
Випадково чи ні, але до Мінська ми потрапили на чергову річницю з дня народження Янки Купали - білоруського класика, що згідно з непідтвердженими версіями відібрав собі життя в Москві, в готелі знову ж таки "Москва", за лічені дні до свого 60-річчя у червні 1942-го. За дивним збігом обставин, ми прибули так само з Москви, де мешкали, однак, не в "Москві", хоч і в готелі з не менш оригінальною назвою - "Росія".
Дата народження Янки Купали (7 липня - симбіотичний перетин східнокалендарного Івана Хрестителя з язичницьким Купалом) прочитується вже в обраному народним поетом псевдонімі. Цього дня в його рідному селі В'язинці щороку відбувається традиційне свято поезії. На нього нас і повезли кількома автобусами зі стерилізовано чистого ранкового Мінська.
А далі таке.
Літо в розпалі, але день радше сірий. Розлога лука на березі однойменної зі селом річки. Архаїчний колгоспний стиль: залізобетон сцени, розсіяні тут і там сіруваті купки гостей, виступи колективів художньої самодіяльності, одноманітні й патріотичні, виїзна торгівля з імпровізованих ларків не надто апетитним їдлом та сяким-таким пивом, вимушено-безрадісні пікніки. Хорові співи під російський баян чергуються з промовами функціонерів і читаннями винятково слов'янських поетів. Словом - уся та нудьга і туга, що в радянські, тоді ще відносно недавні, часи називалася масовим гулянням трудящих.
Навіть нам зі сусідньої пострадянської України все це здавалося безпросвітним застоєм і трохи машиною часу, що забуксувала в болотах минулого.
Що ми знали про ту республіку? Крім того, що нам вона нібито сестра?
На той час її президент уже встиг зацементувати свою дедалі менш обмежувану владу і слушно починав вважатись останнім диктатором Європи. Про Європу, втім, варто згадувати лише в суто географічному сенсі. Насправді в Білорусі відбувалася більше ніж очевидна консервація тієї Не-Європи, якою був СРСР. Символічним проявом цього процесу стало повернення радянських прапора й герба. Як і аґресивне витіснення біло-червоно-білої національної символіки білорусів.
Але був і несимволічний прояв: викрадення, катування, позасудові страти політичних опонентів і незалежних журналістів - методична й понура діяльність так званих ескадронів смерті. Про успішність іще тодішньої зачистки нині свідчить хоча б той факт, що незмінне перебування диктатора при владі сягнуло 27 років. Отже, того липневого дня він був усього тільки шестилітнім бебі-диктатором. Уже не початківцем, але й далеко ще не в нинішньому людожерському зеніті.
Європа цю небезпеку, щиро кажучи, проґавила. Боюся, що й сьогодні їй не до таких небезпек.
Так от. Був на тому святі поезії певний епізод.
Дещо віддалік від нас, на невеличкому пагорбі поза межами офіційного дійства, відбувалась альтернативна акція вшанування поета: група з крамольними біло-червоно-білими прапорами вільної Білорусі. Вони розгорнули прапори, яких було стільки ж, скільки і їх, тобто прапорів багато, а учасників мало. Тим більше ми дивувались їхній сміливості. Швед запитав, чи правда, що це forbidden. Згадавши німецьке verboten, я не цілком упевнено підтвердив.
Читайте також: Стояли на колінах і "падали з турніка": як в Могильові міліція знущалася над білорусами
Але люди на пагорбі чомусь маніфестували вже з годину - й нічого з ними не траплялось. Аж поки не увірвався чийсь терпець. Можливо, самого Лукашенки, до резиденції якого врешті приповзла доповідь про жменьку підривників порядку, які на очах у численних закордонних гостей (нас) улаштували "провокацію з націоналістичними прапорами".
Відтак усе стало на місце: наліт омону, відбирання й топтання прапорів, жорстке силове затримання "провокаторів". Із пагорба їх зігнали, повикручувавши за спину руки, по два уніформовані бугаї на одного відчайдуха. Зовсім неподалік від нас - протаранюючи святковий натовп, який покірно розступався. Врешті запакували до своєї душогубки на колесах (вистачило на всіх одної) й кудись поперли.
Ніби й не було їх отут. Свято поезії тривало.
Той прояв розперезаної поліцейщини донині не йде мені з голови - попри значно страшніші речі, які режим "останнього диктатора Європи" чинив (далі чинить) протягом усіх наступних років і, судячи з усього, чинитиме ще довго.
Європа без кордонів? Європа діалогу? Європа майбутнього?
З того недоброго святкового дня все це почало здаватися просто насмішкою.
І що більше часу спливає відтоді, то гіркіше від неї робиться.
Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.